Читати книгу - "ГЧ"

— Так. Електромагніти на місці. Акумулятори перевірені, поставлені на зарядку. Сьогодні вночі будуть готові.

— А четверта батарея?

— Уже заряджена.

— Скільки ввійшло?

— Тридцять п’ять кілограмів. Я гадаю, це занадто багато, пане Мюленберг.

— Нічого, Ганс, нічого. Чим більше, тим вірніший буде ефект.

— Це я розумію. Але як же ви самі…

У Мюленберга раптом залоскотало в носі, сумні його очі зробилися вологими. Він пригорнув до себе Ганса і міцно притис його до свого великого тіла.

— Спасибі, Ганс! Ви єдина людина, яка непокоїться про мою долю… Але… не думайте про це: у вас і так зараз досить турбот. Я впораюся сам.

Решту дня вони присвятили остаточній перевірці дії основних агрегатів машини, потім уклали їх у ящики і, нарешті, взялися генерально «прибирати» лабораторію. Все, що могло хоч трохи натякнути на останню конструкцію іонізатора, спалили, поламали, знищили.

Надвечір Мюленберг подзвонив Вейнтраубу: все готове, завтра можна їхати на полігон. У похвалах і компліментах націста інженер легко розпізнавав нотки плотолюбного вдоволення, які трохи заспокоїли його: очевидно, ніякої агресії не передбачається. Він відіслав Ганса спочивати, прийняв солідну дозу брому і рано ліг спати — завтра він повинен володіти собою, як ніколи.

Ніч минула спокійно, навіть без сновидінь.

Рано-вранці з’явилися робітники, машину частинами знесли вниз, уклали на вантажний автомобіль. Нікого з інженерів «управління» не було. Шофер легкової машини передав Мюленбергу і Гансу перепустки для вільного проходу на полігон і два біноклі.

На самій околиці міста вони заїхали на зарядну станцію, щоб захопити акумулятори і головну деталь іонізатора — концентричні електромагніти.

Хоч і заспокоївся Мюленберг після вчорашньої телефонної розмови з Вейнтраубом, а все-таки він трохи хвилювався під час цієї операції. Це був єдиний пункт у його плані, якого він не контролював безпосередньо. Тут панував Ганс. І не так Ганс, як його таємничі друзі, — вони організували цю зарядну станцію-майстерню, вони зберігали електромагніти, вони заряджали четверту батарею… А хто вони? Що за люди? Чи досить вони надійні, досвідчені, обережні, дорослі, нарешті?..

Мюленберг не знав нікого з них і нічого про них: про це вони з Гансом ніколи не розмовляли. Інженер чомусь уявляв собі цих друзів Ганса, як компанію романтично настроєних хлопців, захоплених небезпечною грою в пригоди, хоча, тверезо міркуючи, він розумів, звичайно, що це — неправильне уявлення. І все ж таки — хто вони?..

Ганс впевнений в них, це — єдине, що було очевидно. Але Ганс молодий. Чим більше людей бере участь у справі, тим більша ймовірність усяких помилок, недоглядів. Кожна з них може привернути увагу, навести на слід. А тепер так багато очей, які прагнуть побачити щось підозріле…

Так, це було, звичайно, найрискованіше місце всього плану. Звідси міг початися провал…

Навантаженням розпоряджався Ганс.

Коли машини зупинились, він вистрибнув з кузова і повів робітників Вейнтрауба в приміщення, схоже на грубо побілений сарай з широкими двостулковими дверима. Через хвилину вони винесли звідти три акумуляторних ящики і почали розташовувати їх на грузовику.

Мюленберг сидів у відкритій легковій машині і уважно стежив за людьми.

Останній важкий ящик винесли два літніх робітники зарядної станції.

«Ось вони!» — здригнувся Мюленберг.

Навіть не глянувши на інженера, вони пішли було до вантажної машини, але Ганс крикнув їм, що там уже нема місця, і направив їх до легкової.

Мюленберг пересів уперед, вузький ящик поставили між сидіннями.

І тільки коли машини рушили з місця, ці двоє, доторкнувшись до козирків своїх кепок, немов поправляючи їх, подивилися прямо в очі Мюленбергу.

І тут Мюленберг зрозумів, хто такі друзі Ганса і в чому сила Ганса і цих його друзів, про яких він дізнався так пізно!…

Ось і полігон. Ось і місце, де стояла колись машина.

Там Мюленберг востаннє бачив Гросса…

Спочатку на серце опускається страшний тягар. Потім він немов проникає всередину, робить серце кам’яним, твердим… Добре… Сьогодні машина діятиме третій і останній раз, і вона помститься за Гросса, за Мюленберга, за себе…

Дивно, сьогодні Мюленберг почуває себе зовсім здоровим, навіть молодим. Він швидко рухається, за всім встигає простежити, навіть разом з Гансом допомагає робітникам підняти важкий ящик акумуляторної групи і всунути його в машину на своє місце. От що значить нерви!

З’являються люди Вейнтрауба, що прибули сюди ще раніше. Вони вже закінчили встановлювати об’єкти в полі і для попереднього випробування, і для демонстрації. Чи вірно це зроблено? Старший показує Мюленбергу розташування об’єктів на полігоні. Відстань п’ять, десять і п’ятнадцять кілометрів. Ліворуч на жердинах з білими прапорцями лампи, ввімкнуті в заземлені антени. А праворуч — для демонстрації начальству — три дощаті панелі перед траншеями. Там будуть живі об’єкти…

— Які саме? — насторожено запитує Мюленберг.

— Худоба, — по-дурному всміхаючись, відповідає Вейнтрауб. — Тільки худоба: коні і вівці.

Ганс уже витягав електромагніти з акумуляторного ящика і ставив на місце. Машина складена. Тепер вона ще більше схожа на гармату з двома короткими спареними стволами, спрямованими вперед. Можна приступати до випробування.

Старший знову підходить до Мюленберга.

— Люди більше непотрібні?

Мюленберг відчуває за цією люб’язністю особливе розпорядження Вейнтрауба.

— Ні, — відповідає він, — непотрібні, відправте всіх. Потім він підходить з Гансом до машини, пускає мотор і наводить трубу на найдальший прапорець. П’ятнадцять кілометрів! Ось він, цей прапорець, з’являється в полі зору. Нитки окуляра накладаються на нього, вказуючи своїм перетином напрям