Читати книгу - "Альпійська балада"

Обоє мовчки кинулись уздовж струмка вгору.

Іван не випускав пальців Джулії; дівчина ледве встигала за ним і раз у раз полохливо оглядалася. Хлопець шукав очима якогось зручного місця, де б перейти на той бік струмка, — там можна було сховатися в скелях і високих заростях рододендрону. Але потік розгонисто мчав із гір, — ступати у його вир було нерозсудливо.

«Добре, що хмара! Добре, що хмара!» — стукала в Івановій голові думка. Прудкі клоччя туману поки що трохи приховували їх від німців, які були десь зовсім близько. «Клятий божевільний, чому я не вбив його? Всі вони одного поріддя — і розумні, й божевільні. Іще одна зрада! Чи не остання?…» — розпачливо думав Іван і безжально тягнув Джулію вгору. Вони вже минули коліно струмка, вихопилися на берег, далі була відкрита місцевість. Хлопець упав, підхопився, важко сопучи, глянув униз — туман помітно рідшав, уже стало видно далекі брили серед маків, острівець, де його вчора надибав божевільний. І тоді, крізь туманну імлу, він угледів кількох німців, — нешироким ланцюгом, розбрівшись по луці, вони зближалися до острівця.

Німці ще не бачили їх. Утікачі, пробігши чимало, вже забралися далеченько. Іван зиркнув на Джулію — на її рухливому, ще напівсонному обличчі проступала страшна втома, дівчина мало не захлиналася від задишки. «Хоча б витримала!» — заклинав Іван, бо тільки ноги могли їх урятувати. Трошки передихнувши, хлопець знову смикнув її за руку. Вона — видно було — бігла з великим зусиллям, але не відставала від нього.

Захекавшись, вони вибралися на горішню частину луки, ноги по коліна намокли від роси. Бігти стало трудніше, Іван очевидячки почав накульгувати на праву ногу, вона чомусь стала неслухняною, отерпла. Спочатку хлопець подумав, що, задрімавши, пересидів її, але млявість не проходила, коліно крутило. Незабаром і Джулія помітила це, злякано шарпнула його за руку:

— Іваніо, нога?

Він проволік ногу по траві, намагаючись ступати якомога природніше, але це йому не дуже вдалося. Тоді Джулія, оглянувшись, впала навколішки і вчепилася в холошу, щоб подивитися рану.

— Надо в’язат, да? Я нємножко в’язат, да?

Іван рішуче відчепив її руки.

— Нічого не треба. Ходімо швидше.

— Болно, да? Болно? — вдивляючись у нього, допитувалася Джулія, затамувавши неспокій у своїх великих очах. Її груди під смугастою курточкою рвучко підіймались.

— Нічого, нічого….

Перемагаючи біль, Іван квапливо пошкандибав далі. Рука Джулії вислизнула з його пальців, дівчина, щораз озираючись, бігла поруч.

— Іваніо, аміка, мі будєм жіт? Скажі, будєм? — з розпачем, від якого краялося серце, допитувалась вона. Іван глянув на дівчину, не знаючи, що відповісти, але побачив таке благання й надію в її очах, що поспішив заспокоїти:

— Будемо, звичайно. Хутчій тільки…

— Іваніо, я хютчєй. Я бістро. Я карашо…

— Добре, добре.

Вони вже досягли верхньої межі луки. Тут, десь у камінні, починалася стежка, якою вони потрапили сюди вночі. У горах-скелях можна було б заховатися. Але хмара, мабуть, уже сповзла з-понад луки, навколо ще більш розвидніло, туман очевидячки рідшав, у посвітлілих прогалинах його вже зовсім виразно жевріли клаптики маків, стирчало каміння. «От дідько, невже не вирвемося? — затремтіла тривожна думка. — Невже побачать? Ні, цього не повинно бути!» — потішав себе Іван і йшов усе вище. Він мав немалий досвід утечі і розумів усю серйозність їхнього становища: якщо німці помітять їх, то вже не випустять.

Однак стежки не було, вони все лізли трав’янистим схилом луки. Добре, що хоч підйом був некрутий; дошкуляли низькі зарості рододендрону, які геть скололи їхні босі ноги. Правда, трохи вище починався ялівцевий чагарник, там уже можна було сховатися. Джулія не відставала, даремно він побоювався: босоніж, з закривавленими ступнями, вона лізла трохи поперед нього, й коли озиралася, він бачив на її обличчі таку рішучість уникнути лиха, якої не помічав за весь час їхньої втечі з табору. Їй наче не заважали ані каміння, ані втома, ані колючки й ломаччя, — вона скидалась на тигрицю, що ладна люто захищати своє життя.

— Іваніо! Скоро, скоро!

Вже дівчина підганяла його. Побачивши це, Іван зціпив зуби — з ним коїлося щось погане: нога все більше наливалася свинцем. Іван легенько підсмикнув розірвану холошу вгору й одразу ж спустив — коліно набрякло, посиніло й зробилося грубе, мов, колода. «Що за біс — невже зараження?..»

А тут, як на лихо, останні пасма хмари пропливли мимо — лука знов спалахнула червоними маками. Враз із туману виринула одна, друга, третя похмурі, мов камінь, постаті німців. Душ вісім їх стомлено брели лукою, топчучи квітки, поглядаючи вгору на схил.

Можна було вже не ховатися…

Іван сів, кинувши додолу шкірянку, поруч спинилася похнюплена Джулія — захекавшись, вона не могла зронити й слова, тільки німо дивилася на своїх переслідувачів. А ті одразу ж залементували, хтось, простягнувши руку, вказував на них, пролунала гучна команда. Посередині ланцюга волікся чоловік у смугастому, руки його були зв’язані за спиною. Двоє конвоїрів, коли він спинився, штовхнули його в плечі. Це, мабуть, був той самий божевільний.

Німці заворушилися жвавіше і горлаючи кинулися вгору.

— Ну що ж, — озвався Іван. — Ти тільки не бійся. Не бійся. Нехай ідуть!..

Щоб не заважала шкірянка, він надів її і вийняв з кишені пістолет. Джулія ніби скам’яніла в похмурій мовчазності, брови в неї зовсім зімкнулися, на обличчя лягла тінь рішучої впертості.

— Так, ходімо. Нехай попобігають — втомляться.

— Шіссєн будєт? — здивовано спитала Джулія, ніби тільки тепер збагнувши, що їм загрожує.

— Стріляти далеко. Нехай стріляють, якщо патронів багато.

Справді, німці поки що не стріляли, вони тільки кричали своє «хальт», але втікачі чимдуж подалися вище, до заростів. Джулія вже оговталась і знову стала жвавою, відчайдушною й, здавалося, готовою до всього.

— Пуст шіссєн! Я не боялся. Пуст шіссєн!

Раз у раз оглядаючись, вона впритул наблизилася до Івана