Читати книгу - "Варвар у саду"

Щоби краще зрозуміти роль альбігойців, які діяли на півдні Франції в ХІ-ХІІ століттях, варто нагадати, бодай побіжно, про їхніх далеких попередників. Безсумнівно, що в їхній єресі, чи, як переконані інші, релігії, обізвався голос Сходу. Історики, котрі вивчали ґенезу цієї течії, встановили наступну генеалогію: гностики (дехто сягає аж до Заратустри) — маніхеї — павлікіани — богуміли — катари (вони виступають на півдні Франції під назвою альбігойців, від міста Альбі). Спільною та характерною рисою цих течій був яскраво виражений дуалізм, заснований на вірі у взаємодію у всесвіті двох сил — Добра і Зла; визнання світу творінням Демона (а отже, відкидання Старого Заповіту), що призводило до крайніх форм огуди тіла й матерії, а в моральній царині — до суворого аскетизму. Психологічним підґрунтям цих поглядів була зачарованість злом, яким повнився тогочасний світ, і яку легко пояснити в епоху катастроф, насильства і воєн.

Гностики мають погану репутацію у багатьох істориків філософії, котрі радо б усунули цей розділ із підручників, де зафіксовані холодні й аналітичні думки. Проте тих, хто не цурається естетичного задоволення від знайомства з інтелектуальними конструкціями, завше приваблюватиме теорія гностиків, їхня карколомна драбина іпостасей, що в’язала небо і землю.

Справжнім і серйозним конкурентом став для християнства Мані, чия особа має докладну дату народження й смерті. Він народився у Вавилонії, але за походженням був персом, вихованим у середовищі гностиків. Пророк із великим впливом при царському дворі, переконаний у своєму месіанському покликанні, Мані здійснює подорож до Індії, пізніше навчає, здобуваючи юрми послідовників, і врешті, прикутий ланцями до муру перським царем Баргамом, гине після двадцятишестиденної агонії. Відкриття у Турфані й Фаюмі (тобто місцях, розташованих на віддалі тисячі кілометрів), довели, що той, хто іменував себе наступником Будди, Заратустри і Христа, далебі прагнув створити синкретичну релігію, яка б поєднувала буддійські, маздаїстські та християнські елементи. Успіх релігії Мані був величезним, вона поширилася на Китай, Центральну Азію, Північну Африку, Італію, Іспанію та Галлію.

У ті часи маніхеї, з огляду на свою поширеність, мученицьку смерть Пророка, ще сильніше, ніж у гностиків, наголошений дуалізм (боротьба космічних сил Добра і Зла перенеслась у душу людини, роздираючи її на частини), становили головну опозицію християнству. Отці Церкви не шкодували анафем, а більш філософськи налаштовані полемізували, як от святий Августин (сам колишній маніхей) у трактаті Contra Faustum. Він притискає свого опонента до стіни, прагнучи йому довести, що визнання двох засад Добра і Зла веде до багатобожжя. Фауст, однак, відбиває діалектичні удари. «Це правда, що ми приймаємо дві засади, але тільки одну називаємо Богом, другу іменуємо hyle або ж матерією, чи, як це посполито мовиться, Демоном. Однак, якщо ти твердиш, що це рівнозначно зі встановленням двох богів, мусиш також твердити, що лікар, який має справу зі здоров’ям і хворобою, творить два поняття здоров’я». Після диспутів своє слово сказав меч, і маніхейство у IV столітті було потоплене у морі крові. Тільки у Китаї воно проіснувало до XIII століття, тобто до часу вторгнення Чингізхана.

Захоплюючим епізодом світової історії є павлікіани, секта дуалістів, які у Вірменії, на межі Персії та Візантії, створили ненадовго у VII столітті державу, чи, радше, напівнезалежну колонію. Католицький єпископ Вірменії закидав їм культ сонця, що є виразно маніхейською рисою, однак самі павлікіани, певно з політичних міркувань, підкреслювали свій зв’язок із християнством. Їхнє нечисленне, але відважне військо доходило аж до Босфору, і щойно Василій І розгромив їх у битві під Бартиргаксом 872 року. З переможеними він обійшовся, як на ті часи, людяно, депортувавши їх на Балкани. Ця обставина, як виявиться далі, доволі істотна.

Залишається дискусійним питання, якою мірою описані вище династії єретиків усвідомлювали неперервність загалом тотожної релігійної думки. Втім, тут ми доходимо до миті, коли зв’язки і відгалуження вже виразно помітні. Тож, у Болгарії у X столітті з’являються богуміли, ще більш палкі, ніж павлікіани, прихильники дуалізму, які проголошували, що чуттєвий світ є творінням сатани, і навіть людина, суміш води й землі, має душу, створену подихом сатани та Бога. Богуміли виступають і проти Риму, і проти Візантії. Вони розгортають успішну апостольську діяльність, сягаючи на Апеннінському півострові Тоскани і Ломбардії, а також Південної Франції. Тут богуміли знаходять дуже добрий ґрунт, на якому виростає потужна єресь катарів (від грецького слова «чистий»), яких у Північній Італії, Боснії та Далмації називали патаренами, а на півдні Франції — альбігойцями.

Джерела, як ми вже згадували, скупі. Перелічимо головні. Це Interrogatio Johannis (чи Scène Secrète), апокриф XIII століття, який фальшує, як дописала рука інквізитора, Євангелію святого Івана. Тема твору — розмова Івана з Христом на небі, що стосується проблем падіння сатани, його правління, створення світу й людини, зішестя на землю Ісуса Христа і Страшного Суду. Цей текст, місцями чудовий, є давнішим від латинського катаризму, а його зміст виразно свідчить про богумільське походження. До наших днів дійшли дві версії: одна, так звана «каркасонська», міститься у знаменитій збірці документів Collection Doat, друга версія — віденська.

Єдиним збереженим теологічним твором катарів є Liber de duobus principiis, створений наприкінці XIII століття. Текст цей далекий від схоластичної солідності викладу, втиснутого у ригористичні розділи й параграфи. Він містить доктринально важливу й філософськи найцікавішу частину про свободу волі, а також космогонію та полеміку. Остання свідчить, що катаризм аж ніяк не був єдиною течією, але розпадався на школи і принаймні на два крила дуалістів: поміркованих і безоглядних. Автор трактату (вчені висловлюють здогад, що ним був італієць Джовані з Люґо) стоїть на позиціях безоглядного абсолюту, заснованого на тому, що Зло є так само вічним, як Добро; онтологічно кажучи, буття і ніщо, усвідомлені також як космічні сили, існували завше. Втім, варто підкреслити, що полеміка катарів мала характер родинних суперечок, і опоненти не користувались убивчою зброєю анафеми.

І нарешті, Ритуал катарів — літургійний трактат, який дійшов до нас у двох версіях: т. зв. ліонській (окситанською мовою) та флорентійській (латиною). Історики релігії не завжди приділяють належну увагу справам ритуалу, а прецінь саме в ньому, а не в теологічних концепціях, можна найвиразніше помітити міру спіритуалізації досліджуваної релігії. Отож, літургія катарів