Читати книгу - "Дух часу"

— Ні, — каже виборець, — я не бачив, але ходім, може, найдемо.

Іно що поступилися, причепився до них жидок із найбільшого заїзду у місті.

— Кланяюся панам виборцям! — говорив жид, потрясаючи шапкою у воздусі.

Виборці ішли, не оглядаючися. Жид не відступався. Він захвалював свої ковбаси, студенець та бохонці.

— Іди до лиха! — муркнув Яким. — Як схочу їсти, то і без тебе попоїм!

— А нащо вам, пане виборець, іти десь та й купувати, коли у мене все можна мати задурно?!

— Ха-ха-ха! — засміялися виборці. — Задурно дасиш, але гроші возьмеш? Правда?

— Чому гроші? — каже жидок. — Як кажу — ні, то — ні… Він підійшов ближче і понизив голос.

— Чому гроші? Як пан з Ківковець буде послом, то будуть гроші, ковбаси і бохонці задурно, розумієте?

— Щезай, проклята жидово! — гукнуло щось над їх головами, гейби з гармат вистрілило. — Ти будеш людей баламутити? Юда продав Христа, а ти, єго син вірний, ведеш людей на зраду!

Яким побачив Маландевича. Се був міський чоловік, найбагатший з усіх міщанів; мав велику славу і поважане На цілий округ. Жидів не любив на перехід і всюди, де лиш заводили тверезість, там він перший був і йшов напереді з хрестом. Жид змішався.

— Пане Маландевич, пане Маландевич! — бовкотів невиразно, низько кланяючися.

— Мовчи, пся…

Маландевич не скінчив, бо надбігли два молоденькі панотці, котрі взяли єго набік і стали щось потиху говорити. Жид пропав, гейби крізь землю провалився.

Перед радою повітовою, де мали відбуватися вибори, було так глітно, що годі було перепхатися, а голови людські подавалися, гейби хвилі в ставу, гойдані вітром. Далі трохи порідше стояли люде купами і вели всілякі розмови.

Яким зачув знакомий голос, що доходив здалека. Голос то підносився, то знижався, часом гудів, гейби хтось говорив у порожню бочку, то притихав і слова плили тихо, спокійно, як шепіт води мілкого потоку. Яким оглянувся. Се був панотців панич. Він переходив. від купи до купи людей, просив і заклинав, аби пошанували самі себе, аби показали, що вони люде, газди, русини, аби не давалися на підмову, не зводилися обіцянками, не запродували своїх голосів.

— Тримайтеся, братя! — говорив він палко. — Ваша доля у ваших руках, від вас залежить доля Русі.

Голос єго перервався. Він палкими очима споглядав на купи народу і читав з їх лиць силу свого слова.

Яким не міг винести того погляду і спустив униз очі. Заморочений гуком голосів і новими вражінями, черв’як сильно завертівся десь під самим серцем і викликав протяжний довгий біль. Погляд молодого чоловіка мішав єго і прибивав до місця, а коли він знов підніс очі і споглянув навкруг себе, намість панича., побачив лице секвестратора. Секвестратор був умучений, як косар в полуднє, а піт горохом ллявся єму з чола. Він перепхався через купи людей, отерся майже о Якима і пішов далі. Яким оглянувся і побачив високу піку й чако жандарма. Секвестратор щось єму шептав на ухо. Жандарм подивився на всі боки. Нарешті їх погляди оперлися о кількох людей, відки Яки мові здавалося, що чує голос панича Никольця.

Іван ішов з двома людьми і голосно говорив.

— Тьфу! до чорта, — сказав високий чоловік. — Оден сюди, другий туди! Лоточать, що аж голова тріскає! Чоловік вже врешті не знає, що робити!

— Та на те є розум, — каже Іван, — аби чоловік знав, що робити.

— Розум розумом, але в такій крутні і розум не поможе. Говорять: свій, свій, а кажуть вибирати пана!

— Та-бо ви не розумієте, о що тут іде! Тут не йде о те, чи він пан, чи мужик, але о те, що ківковецький пан — поляк, а зі Львова — русин.

— А що нам з того за користь?

— Які ви дивні! Подумайте самі: як ви процесуетеся та й не можете самі на термін стати, то кому ви даєте «пленіпотенцію?» Тому, з ким процесуетеся, чи тому, хто вас боронить? А з ким ми найбільше напроцесувалися, як не з польськими панами? Де поділися наші ліси і пасовиська? Право мужицьке усюди пропадає, бо він темний, непросвічений. Лиш одні попи та пани русини ще за нами вступаються! Скажім же тепер, — говорив Іван далі, — скажи сам, чоловіче: якби ти мав за собою право, чи треба би тобі свідків підкуплювати?

Якимові кров ударила до лиця… Маленький, звитий вчетверо папірчик засичав, а виразні круглі нумера засвітили, як очі гадюки…

Розпочалися вибори. Майже при самих дверях ради повітової стояв панич. Никольцьо й кождому виборцеві, що переходив коло него, додавав смілості і відваги. Якима хтось сильно потрутив. Се був той самий жандарм, що говорив із секвестратором.

— Арештую вас в ім’я права! — сказав він до панича, випростувавшися, як свічка.

— Кого? Мене? За що? — запитав змішаним голосом Никольцьо. Єго бліде лице ще більше поблідло, а очі блиснули гнівом.

— Ви? Мене? За що? — крикнув він знов з усієї сили. — За те, що я говорю людям те, що вони самі повинні знати? Чому не арештуєте тих, що їх на зле зводять, грішми підплачують?!

А як єго вже брали, він відвернувся і ще раз сказав:

— Люде, тримайтеся!

Єго голос звучав дивно, і при ободрюючих словах чути було другий звук:

— Усе, усе пропало!

Межи людьми зробився переполох. Якимові немовби ножем потягнуло по тілі. Він остовпів. Єму здавалося, що кождий дивився на него, показував пальцем, що се він той збаламучений, підплачений негідник.

— А що, Якиме, за ким будете голосувати? — запитався єго ненадійно війт із-за плечей.

Яким оглянувся, але не сказав ні слова.

— Ну, ходім! Уже час! — сказав війт і пішов наперед.

Яким пішов за ним, аби не стояти на місці. Але в душі єго виколювалася інша, певна,