Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

28 квітня 1918-го відкрилося чергове засідання Центральної Ради. Від нього багато хто чекав доленосних рішень, аж до вимоги виведення австро-німецьких військ із України. Прем’єр Голубович запевняв членів Центральної Ради, що неприхильне ставлення німецького окупаційного командування в Україні не збігається з доброзичливим ставленням до Центральної Ради з боку офіційного керівництва Німеччини. Цього ж дня Голубовича було заарештовано німцями…

Але через якийсь час після початку засідань до зали, де зібралася Центральна Рада, увірвалися двадцять німецьких солдатів і лейтенант, що брутально скомандував депутатам українського парламенту: «Руки вгору!» По цій команді депутати підняли руки, і деякі з них здали німцям свою особисту зброю. Німецький офіцер заявив, що він з’явився у парламенті, щоб заарештувати кількох «злочинців»: М. Ткаченка (міністра внутрішніх справ УНР), О. Жуковського (військового міністра УНР), М. Любинського (міністра закордонних справ УНР), Ю. Гаєвського (директора департаменту внутрішніх справ УНР) та М. Ковалевського (міністра земельних справ УНР).

Двоє із розшукуваних німцями депутатів — Любинський і Гаєвський — добровільно вийшли до офіцера і дали себе заарештувати. Але всіх депутатів парламенту продовжували принижувати: обшукували і більше години протримали під арештом, обшуку було піддано кімнату, в якій мешкала родина голови Центральної Ради. Незабаром були заарештовані О. Жуковський та дружина міністра М. Ткаченка. У розшуку опинилися міністри Ткаченко та Ковалевський, начальник київської міліції П. Богацький. Тоді ніхто із присутніх у залі Центральної Ради не здогадувався про причину цих арештів та обшуку.

Справа була у «справі» банкіра Доброго — директора Київського банку зовнішньої торгівлі, члена фінансової комісії Центральної Ради. Цей банкір проводив не тільки «темні» махінації з цукром, але й лобіював німецькі інтереси в Україні, будучи представником УНР на переговорах з німцями. Можливо, Добрий був одним з фінансових організаторів змови проти Центральної Ради. Серед багатих людей України ще з березня 1918-го йшли розмови про необхідність розгону Центральної Ради, а одними з активних змовників були буржуа із союзу «Протофіс» (Промисловість — Торгівля — Фінанси) та поміщики із «Союза земельных собственников».

За кілька днів до інциденту в Центральній Раді за наказом міністра внутрішніх справ Ткаченка банкір Добрий був таємно заарештований і відвезений у невідомому напрямку. Німці, користуючись законом про військово-польові суди, взялися за справу про зникнення Доброго і за три дні довідалися про організаторів і виконавців цього юридично незаконного арешту. Німці не тільки знайшли Доброго, але й несподівано для себе розкрили таємну організацію «Комітет порятунку України», що ставила за мету провести державний переворот і вигнати окупантів із України. Можливо, за спиною «комітету» маячили агенти Антанти.

Німці вирішили захистити «звичайного українського банкіра», покарати викрадачів, налякати соціалістичних керманичів і одночасно промацати «боєздатність» Центральної Ради, її волю до боротьби за своє існування. Німецьке командування під час цього «експерименту» зрозуміло, що Рада не буде активно боротися за свою владу, не стане закликати народ до опору. Наліт німецького військового загону на Центральну Раду став другим кроком до перевороту. Третій і останній крок залишався за Скоропадським.

Гетьман згадував, що 28 квітня 1918-го всі розпорядження було зроблено і йому залишалося тільки чекати: «Увечері приїхав архієпископ Никодим, заступник убитого більшовиками Митрополита Володимира… Я його раніше зовсім не знав, довго з ним розмовляв і втаємничив у план перевороту… він мене благословив». У той же день сталося «…останнє підготовче засідання, на нього були покликані люди, без яких обійтися не можна було і з котрих більшість, із конспіративних причин, до того моменту у конкретну ціль усіх наших заходів утаємничена не була. Навіть сам Микола Миколайович Устимович не знав, що мова йде про проголошення гетьманства та розпуск Центральної Ради. Він усе ще гадав, що справа йде тільки про новий склад міністерства». Тим часом керівник військового штабу Дашкевич-Горбатський віддавав накази командирам загонів змовників… до перевороту залишалися лічені години.

Коли членів Центральної Ради було відпущено з-під арешту і вигнано із сесійної зали, багато депутатів вважали, що вже відбувся розгін вищої законодавчої влади республіки і стався переворот. Але на подив багатьох свідків інциденту, засідання Центральної Ради було відновлено наступного дня — 29 квітня 1918-го. Брутальність німецького командування викликала протести «радівців» і підхльоснула їх до термінового прийняття першої Конституції УНР. Центральна Рада встигла внести кардинальні зміни до земельного закону — замість повної соціалізації землі Рада визнала на неї приватну власність, — причому до 30 десятин не підлягало відчуженню. Але про це рішення, що мало примирити уряд з німецьким командуванням і власним заможним селянством, уже не довідалися «міцні» хуторяни (тимчасові союзники гетьмана з партій хліборобів-демократів і хліборобів-власників). Німці сприйняли цей крок як спізнілий…

Для легітимації гетьманського перевороту та для «всенародного» проголошення нового гетьманського державного устрою змовники вирішили використовувати волевиявлення трьох з’їздів, які мали об’єднатися в один конгрес: з’їзду «Союза земельных собственников», з’їзду партії хліборобів-власників, з’їзду партії хліборобів-демократів. «Союз земельных собственников» був заснований іще влітку 1917 року, але його діяльність, що завмерла за влади Центральної Ради і більшовиків, відродилася тільки з приходом німців.

Спершу організаторам і делегатам з’їздів змовники казали тільки про переміну міністерств та про необхідність замінити окремих політичних діячів в уряді Центральної Ради. Так, Сахна-Устимовича пропонувалося призначити головою Ради міністрів, Бутенка — міністром залізниць, Любинського — міністром здоров’я, а Скоропадського — військовим міністром, або головнокомандуючим армією.

Хліборобський конгрес почався 29 квітня близько одинадцятої ранку в цирку Крутікова «Гіппопалас» на Миколаївській вулиці, де кілька років тому виступав молодий Володимир Маяковський. Цей конгрес скликали Українська громада, «Союз земельных собственников», Союз хліборобів-власників. На конгрес прибуло близько 6 тисяч повноважних представників од селянства та панства України. Зал на 2500 місць не міг вмістити всіх делегатів, і значна їх частина стояла на вулиці й дізнавалася про хід конгресу від ораторів, які раз у раз вибігали на вулицю, щоб повідомити новини конгресу. Серед президії конгресу були М. Воронович, банкір Бродський, князь Голіцин, князь Кочубей…

Конгрес від імені «Союза земельных собственников» поздоровив І. Дусан, а від імені земського Херсонського кооперативного банку — Л. Райхерт. Обидва «тестуючих» закликали присутніх виступити проти соціалістичних експериментів Центральної Ради, вимагали ліквідувати земельні комітети та покарати винуватих у переділах землі та погромах панських садиб. Полтавський делегат Юрченко першим почав переконувати конгрес у необхідності