Читати книгу - "Сам собі бог"

— Ну і…

— Він наполягав на тому, що ти мене кохаєш. Він сказав, що знає тебе дуже давно, і ніякої іншої дівчини у тебе немає. Що той чоловік мене обманув, що це все було зроблено для того, щоб вкрасти твої розрахунки. Віталик казав, що вони дуже важливі, що після того, як ти виступив з ними на міжнародній конференції, було багато пропозицій і таке інше… Отже, я заплуталася і не знала, кому вірити.

— Бідна дівчинко, — сказав я і поцілував її.

Морські хвилі, набігали, торкаючись нас, і відкатували назад.

Поїзд віз мене до Києва. Я сидів один у купе, і дивився на миттєво пробігаючі стовпи та дерева. На столі лежав мій зошит, в якому одна на одній були записані формули та числа. Добре все ж таки, що моя папка знайшлася. Я був радий цьому, і в той же час великий сум панував у моїй душі, бо спільної мови з Інною ми так і не знайшли. Раптом мої думки були перервані. Двері купе відчинилися, і зайшов чоловік років п’ятдесяти, який привітався зі мною.

— Добрий день, — відповів я, і уважно подивився на людину.

Це був незнайомий мені чоловік, але у мене з’явилося відчуття, що я його десь бачив…

Супутник сів напроти мене і почав виймати з своєї сумки речі. Я знову заглибився у свої розрахунки, коли почув його запитання:

— Відпочивали?

Я з зацікавленістю подивився на попутника. Він вже встиг переодягтися і сидів у спортивному костюмі, тримаючи у руках свіжий номер газети. Де ж я його бачив?

— Ні, — відповів я після паузи. — їздив у справах.

— Бізнес?

— Знову не вгадали, — засміявся я. — Наука.

— Що? Яка зараз наука? Не смішіть! Ви — молодий, здоровий, енергійний хлопець. Скоріш за все, якась любовна пригода. Вгадав?

— Майже, — відповів я.

— Ну, будемо знайомі. Іван Іванович Клопов. Викладаю в університеті, у Києві.

— Невже? Я теж викладаю в інституті. Андрій.

— О, то ви справді їздили по науці?!

— Так. І по любовних справах також.

— Ви так кажете про це… Що, невдачі?

— Є трішки… — я не хотів продовжувати розмову.

Тому взяв у руки свій зошит, і зробив вигляд, що заглибився у схеми, формули і слова.

— Ви ще молода людина. Але я хочу сказати, що в коханні завжди чекає програш… В будь-якому разі. Навіть якщо люди кохають один одного, все рівно з часом їх чекає розчарування.

Тут постукали у двері, і провідник запропонував чай.

— Нам два! — відповів за себе і за мене Клопов. — Давай поїмо, бо я вже зголоднів.

Він став діставати з сумки харчі. Я теж витяг свої скромні запаси.

— Мені здається, що я вже десь вас бачив. Від вас віє щось знайоме і тривожне…

— Та ні, — заперечив Клопов. — Ми не бачилися. Ти просто прийняв в штики те, що я казав про кохання. Це природно…

У мене сало з хлібом застряли у горлі.

— А що ти розглядаєш у зошиті? Якісь формули?

— Так. Це мої розробки.

— Щось важливе? Дисертація?

— Може і буде дисертація, — я вже не витримував. — Вибачте, я вийду.

Я поклав зошит на стіл, встав і вийшов з купе. Поїзд підходив до станції Шевченка. Я вирішив вийти на зупинці і пройтися по перону. Я знав, що ця станція вважається вузловою, і поїзд стоятиме щонайменше п’ятнадцять хвилин.

— Хлопче, купи груші. Дуже смачні, — до мене підійшла бабця з відром груш, але я не дивився на неї, бо побачив, як з сусіднього вагону вистрибнула дівчина, що за описам тітки у магазині і Інни була схожа на мою «наречену».

Вона швидко проскочила біля мене і зникла у будинку вокзалу. Я рушив за нею. В душі вирував океан дивних емоцій. Невже я зараз про щось нарешті дізнаюсь…

В залі очікування було дуже людно, і я на мить злякався, що вже не знайду дівчину. Я побачив її біля кас. Вона поставила свою сумку на підлогу і уважно вивчала розклад руху пасажирських поїздів.

— Вам допомогти? — спитав я, підходячи до неї.

Вона повернулася до мене обличчям, і я зрозумів, що я її не знаю, і взагалі, що вона не могла бути кимось мені ані в минулому, ані в майбутньому.

— Ні, дякую, — сухо відповіла вона, і я відійшов до прилавка з газетами.

Мій мозок працював безперебійно, і у цю ж мить видав найжахливішу інформацію. Я пригадав, де бачив свого попутника. Це була людина, яку малював Петро Миколайович! Я здригнувся. Але моєму мозку цього виявилося замало, і він сказав ще два слова, від яких защемило у душі: «Дядя Вітя»!

Я кинув на поличку журнал, який розглядав і побіг до вагону. Через секунд десять я відчинив двері свого купе, і… Не було вже ні мого попутника Клопова, ні його речей, ні мого зошита, який я залишив на столі.

Я знову вибіг на платформу, але відчував, що шукати його безнадійно.

— Молодий чоловіче, ми рушаємо. Заходьте у вагон.

Я повернувся до свого купе, і витяг сумку. На моє щастя, другий зошит був на місці.

Що ж це відбувається? Виявляється, у мене дійсно є ворог. Тобто, все правда. Він назвався «Іваном Івановичем», але ім’я скоріш за все не є справжнім.

Петро Миколайович зустрів мене з радістю. Коли я закінчив йому розповідати про все, що трапилось у ці два дні, він спокійно відповів:

— Я зразу ж побачив, що у