Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ходіння по муках 📚 - Українською

Читати книгу - "Ходіння по муках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ходіння по муках" автора Олексій Миколайович Толстой. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 323
Перейти на сторінку:
оволодіти її тілом, — покашлявши, промовив, нарешті, Семен Семенович. — Я вас закликаю бути чесною, одвертою. Загляньте в глиб себе і ви побачите, що серед забобонів і брехні в вас горить природне бажання здорової хтивості.

— А у мене зараз ніяке бажання не горить, що це означає? — спитала Даша. Їй було смішно й ліниво. Над головою, в блідій квіточці шипшини, в жовтому пилку ворушилася бджола. А покинутий коханець продовжував бурмотіти в осичині: «Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, чи не закохані ви справді? Закохані, закохані, слово честі, — тому й сумуєте». Слухаючи, Даша тихенько почала сміятися.

— Здається, у вас насипався пісок у туфельки. Дозвольте, я витрушу, — промовив Семен Семенович якимось особливим, глухуватим голосом і потягнув її за каблук. Тоді Даша швидко сіла, вирвала у нього туфлю і ляпнула нею Семена Семеновича по щоці.

— Ви — негідник, — сказала вона, — я ніколи не думала, що ви така мерзенна людина.

Вона наділа туфлю, встала, взяла зонтика і, не глянувши на Говядіна, пішла до річки.

«От дурна, от дурна, не спитала навіть адреси — куди писати, — думала вона, спускаючись з кручі, — чи то в Кінешму, чи то в Нижній. А тепер от сиди з Говядіним. Ах, боже мій». Вона обернулась. Семен Семенович ішов спуском по траві, піднімаючи ноги, як журавель, і дивився вбік. «Напишу Каті: «Уяви собі, здається, я покохала, так мені здається». І, прислухаючись уважно, Даша повторила стиха: «Милий, милий, милий Іван Ілліч».

У цей час неподалік залунав голос: «Не полізу і не полізу, пусти, спідницю обірвеш». По коліна в воді коло берега бігав голий чоловік, вже літній, з короткою бородою, з жовтими ребрами, з чорним шнурком хреста на запалих грудях. Він був непристойний і злобно мовчки тягнув у воду сумовиту жінку. Вона повторювала: «Пусти, спідницю обірвеш».

Тоді Даша з усієї сили побігла вздовж берега до човна, — стиснуло горло від огиди й сорому. Поки вона спихала човна в воду, підбіг засапаний Говядін. Не відповідаючи йому, не дивлячись, Даша сіла на корму, прикрилась зонтиком і мовчала всю дорогу назад.

Після цієї прогулянки у Даші якимось особливим, незрозумілим їй самій способом почалась образа на Телєгіна, ніби він був винен за все це сумне, пропорошене, напечене сонцем провінціальне місто, з смердючими огорожами і паскудними підворіттями, з цегляними, як ящики, будиночками, з телефонними і трамвайними стовпами замість дерев, з важкою спекою опівдні, коли по сірувато-білій, без тіней, вулиці плентається одуріла жінка з в’язками в’яленої риби на коромислі і кричить, дивлячись на запорошені вікна: «Риби воблої, риби», але спиниться коло неї і понюхає рибу який-небудь теж одурілий і напівскажений собака; коли з двору здалека дунайською, смокчучою нудьгою заграє шарманка.

Телєгін винен був тим, що Даша сприймала зараз з особливою чутливістю весь цей навколишній утробний міщанський спокій, який не мав наміру, видно, довіку зрушити з місця, хоч вибіжи на вулицю та кричи диким голосом: «Жити хочу, жити!»

Телєгін був винен тим, що занадто вже був скромний і соромливий: не їй же, Даші, справді, говорити: «Розумієте, що люблю». Він був винен тим, що не подавав про себе звістки, наче крізь землю провалився, а може, навіть і думати забув.

І до всього цього суму, в одну з душних, як у печі, чорних ночей, Даші приснилося те саме, що й у Петербурзі, коли прокинулась в сльозах, і. так само, як і тоді, сон зник з пам’яті, наче пара з запітнілого скла. Але їй здавалось, що цей болісний і страшний сон віщує якесь лихо. Дмитро Степанович порадив Даші впорскувати миш’як. Потім було одержано другого листа від Каті. Вона писала:

«Люба Данюшо, я дуже скучаю за тобою, за своїми і за Росією. Мені дедалі більше думається, що я винна і в розриві з Миколою. Я прокидаюсь і так цілий день живу з цим почуттям провини і якоїсь душевної затхлості. І потім, — я не пам’ятаю, чи писала я тобі,-мене вже довгий час переслідує один чоловік. Виходжу з дому, він іде назустріч. Піднімаючись у ліфті у великому магазині, — він по дорозі вскакує в ліфт. Вчора була в Луврі, в музеї, стомилась, і сіла на лавку, і раптом почуваю, — наче мені провели рукою по спині, — обертаюсь — неподалік сидить він, худий, чорний, з густою сивиною, борода наче наліплена на щоках. Руки поклав на ціпок, дивиться суворо, очі запалі. Він не наміряється заговорити, не чіпляється до мене, але я його боюсь. Мені здається, що він якимись кругами навколо мене ходить…»

Даша показала листа батькові. Дмитро Степанович другого ранку за газетою сказав між іншим:

— Рибко, їдь у Крим.

Чого?

— Розшукай цього Миколу Івановича і скажи йому, що він роззява. Нехай їде в Париж, до жінки. А втім, як хоче… Це їхня особиста справа…

Дмитро Степанович розсердився і схвилювався, хоч дуже не любив показувати своїх почуттів. Даша раптом зраділа: Крим їй уявлявся синім чудесним простором, що шумить хвилями. Довга тінь від пірамідальної тополі, кам’яна лавка, розмаяний на голові шарф, і чиїсь стурбовані очі стежать за Дашею.

Вона швидко зібралась і поїхала в Євпаторію, де купався Микола Іванович.


XII

Того літа в Криму був величезний наплив приїжджих з півночі. По всьому узбережжю блукали з облупленими носами колючі петербуржці з катарами і бронхітами, і галасливі, компанійські москвичі з лінивою і співучою мовою, і чорноокі кияни, що не розрізняють голосних «о» і «а», і багаті сибіряки, що зневажають цю російську суєту; смажились і обгорали аж до чорного молоді жінки й цибаті юнаки, священики, чиновники, статечні і сімейні люди, що жили, як і все тоді жило в Росії, розхлябано, ніби з перебитим попереком.

В середині літа від солоної води, спеки і загару в усіх цих людей зникало почуття

1 ... 36 37 38 ... 323
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ходіння по муках"