Читати книгу - "Ходіння по муках"

— А у мене зараз ніяке бажання не горить, що це означає? — спитала Даша. Їй було смішно й ліниво. Над головою, в блідій квіточці шипшини, в жовтому пилку ворушилася бджола. А покинутий коханець продовжував бурмотіти в осичині: «Даріє Дмитрівно, Даріє Дмитрівно, чи не закохані ви справді? Закохані, закохані, слово честі, — тому й сумуєте». Слухаючи, Даша тихенько почала сміятися.

— Здається, у вас насипався пісок у туфельки. Дозвольте, я витрушу, — промовив Семен Семенович якимось особливим, глухуватим голосом і потягнув її за каблук. Тоді Даша швидко сіла, вирвала у нього туфлю і ляпнула нею Семена Семеновича по щоці.

— Ви — негідник, — сказала вона, — я ніколи не думала, що ви така мерзенна людина.

Вона наділа туфлю, встала, взяла зонтика і, не глянувши на Говядіна, пішла до річки.

«От дурна, от дурна, не спитала навіть адреси — куди писати, — думала вона, спускаючись з кручі, — чи то в Кінешму, чи то в Нижній. А тепер от сиди з Говядіним. Ах, боже мій». Вона обернулась. Семен Семенович ішов спуском по траві, піднімаючи ноги, як журавель, і дивився вбік. «Напишу Каті: «Уяви собі, здається, я покохала, так мені здається». І, прислухаючись уважно, Даша повторила стиха: «Милий, милий, милий Іван Ілліч».

У цей час неподалік залунав голос: «Не полізу і не полізу, пусти, спідницю обірвеш». По коліна в воді коло берега бігав голий чоловік, вже літній, з короткою бородою, з жовтими ребрами, з чорним шнурком хреста на запалих грудях. Він був непристойний і злобно мовчки тягнув у воду сумовиту жінку. Вона повторювала: «Пусти, спідницю обірвеш».

Тоді Даша з усієї сили побігла вздовж берега до човна, — стиснуло горло від огиди й сорому. Поки вона спихала човна в воду, підбіг засапаний Говядін. Не відповідаючи йому, не дивлячись, Даша сіла на корму, прикрилась зонтиком і мовчала всю дорогу назад.

Після цієї прогулянки у Даші якимось особливим, незрозумілим їй самій способом почалась образа на Телєгіна, ніби він був винен за все це сумне, пропорошене, напечене сонцем провінціальне місто, з смердючими огорожами і паскудними підворіттями, з цегляними, як ящики, будиночками, з телефонними і трамвайними стовпами замість дерев, з важкою спекою опівдні, коли по сірувато-білій, без тіней, вулиці плентається одуріла жінка з в’язками в’яленої риби на коромислі і кричить, дивлячись на запорошені вікна: «Риби воблої, риби», але спиниться коло неї і понюхає рибу який-небудь теж одурілий і напівскажений собака; коли з двору здалека дунайською, смокчучою нудьгою заграє шарманка.

Телєгін винен був тим, що Даша сприймала зараз з особливою чутливістю весь цей навколишній утробний міщанський спокій, який не мав наміру, видно, довіку зрушити з місця, хоч вибіжи на вулицю та кричи диким голосом: «Жити хочу, жити!»

Телєгін був винен тим, що занадто вже був скромний і соромливий: не їй же, Даші, справді, говорити: «Розумієте, що люблю». Він був винен тим, що не подавав про себе звістки, наче крізь землю провалився, а може, навіть і думати забув.

І до всього цього суму, в одну з душних, як у печі, чорних ночей, Даші приснилося те саме, що й у Петербурзі, коли прокинулась в сльозах, і. так само, як і тоді, сон зник з пам’яті, наче пара з запітнілого скла. Але їй здавалось, що цей болісний і страшний сон віщує якесь лихо. Дмитро Степанович порадив Даші впорскувати миш’як. Потім було одержано другого листа від Каті. Вона писала:

«Люба Данюшо, я дуже скучаю за тобою, за своїми і за Росією. Мені дедалі більше думається, що я винна і в розриві з Миколою. Я прокидаюсь і так цілий день живу з цим почуттям провини і якоїсь душевної затхлості. І потім, — я не пам’ятаю, чи писала я тобі,-мене вже довгий час переслідує один чоловік. Виходжу з дому, він іде назустріч. Піднімаючись у ліфті у великому магазині, — він по дорозі вскакує в ліфт. Вчора була в Луврі, в музеї, стомилась, і сіла на лавку, і раптом почуваю, — наче мені провели рукою по спині, — обертаюсь — неподалік сидить він, худий, чорний, з густою сивиною, борода наче наліплена на щоках. Руки поклав на ціпок, дивиться суворо, очі запалі. Він не наміряється заговорити, не чіпляється до мене, але я його боюсь. Мені здається, що він якимись кругами навколо мене ходить…»

Даша показала листа батькові. Дмитро Степанович другого ранку за газетою сказав між іншим:

— Рибко, їдь у Крим.

Чого?

— Розшукай цього Миколу Івановича і скажи йому, що він роззява. Нехай їде в Париж, до жінки. А втім, як хоче… Це їхня особиста справа…

Дмитро Степанович розсердився і схвилювався, хоч дуже не любив показувати своїх почуттів. Даша раптом зраділа: Крим їй уявлявся синім чудесним простором, що шумить хвилями. Довга тінь від пірамідальної тополі, кам’яна лавка, розмаяний на голові шарф, і чиїсь стурбовані очі стежать за Дашею.

Вона швидко зібралась і поїхала в Євпаторію, де купався Микола Іванович.

Того літа в Криму був величезний наплив приїжджих з півночі. По всьому узбережжю блукали з облупленими носами колючі петербуржці з катарами і бронхітами, і галасливі, компанійські москвичі з лінивою і співучою мовою, і чорноокі кияни, що не розрізняють голосних «о» і «а», і багаті сибіряки, що зневажають цю російську суєту; смажились і обгорали аж до чорного молоді жінки й цибаті юнаки, священики, чиновники, статечні і сімейні люди, що жили, як і все тоді жило в Росії, розхлябано, ніби з перебитим попереком.

В середині літа від солоної води, спеки і загару в усіх цих людей зникало почуття