Читати книгу - "Quid est Veritas?"

Було це давно, вже перед роком, але Магдалина й тепер добре пам’ятає, що хоч вона вміє ставитися до всього на світі жартівливо й хоч її ніколи не турбувала учена суперечка з якими-будь філософами, які здебільша не могли перемогти її в герці дотепами, — вона тоді не зважилася викликати Йосифа на двобій… Тільки хотіла слухати його. Навіть не тоді, як він дебатував з іншими. Ні. Тепер усвідомила сама собі, що тоді їй хотілося лише слухати те, що він говорив…

Бо ж мова його — неначе кришталево-чиста й холодна освіжуюча вода з прозорого джерела… Вона освіжує душу і навіть коли не вгасить спраги духа, змиває життєвий порох, під яким блідне дух… Як же, зрештою, вчасно пригадала мені Марта про Йосифа! Саме тепер, коли дух мій такий збентежений всіма тими прикрими й сумними переживаннями! Саме тепер розмова з Йосифом буде справді освіженням, живою водою чи бальзамом на моє серце…

І з вдячністю в серці до сестри, що згадала про неї, Магдалина наближалася до садиби Ариматейського…

Дзвінкі гострі вдари металевих гостряків-рискалів неначе пригравали на каміннях до веселого танцю.

Магдалина виглянула з лектики і здивувалася:

— Та ж скільки їх нараз!

Дійсно, під групою дактилевих пальм аж кишіло робітниками та майстрами-різьбарями. Одні викінчували й оздоблювали фасад входу просторої гробниці, інші ще довбали похоронну кімнату у глибині скелі.

Швидко виблискували на сонці джагани, мотики, долота… Не менше швидко оберталися і самі робітники. Здавалося, що їм дуже залежало на тому, щоб гробниця була готова якнайшвидше.

«Дивний смак!.. Добровільно впускали смерть у життя!.. — майнуло думкою Магдалини. — Мати постійно на очах, нехай і красно оздоблену, а все ж таки гробницю! Ще й власну! Для себе самого приготовлену!.. Невже ж не можна було висікти в тій самій скелі щось веселіше?.. Адже радник не такий уже старий… І не хворий, як наш Лазар… От кому вже, мабуть, спішно треба буде приготовляти гробницю… А перед святами й по святах буде стільки метушні, хвилювань. Уже ці хвилювання про близький прихід Месії, ця постійна боротьба в синедріоні, та вечеря, що до неї готуються у Витанії… Все це не буде на велику користь хворому…»

Раби спустили лектику на майданець перед розкішним портиком білої типово олександрійської вілли, оздобленої єгипетськими, але сильно зеллені— зованими[178] колонами.

Магдалина переступила поріг з мозаїкою викладеним словом: — «Salve![179]» у віночку з темно-зелених листків плюща та жовтих квіток.

Не сподівалася, що її відвідини затягнуться. Але, мабуть, той келех аж надто дорогоцінний! То ось скільки чекає Магдалина.

Господар вийшов, щоб принести його з якихось таємних схованок, і все ще нема його й нема. Нарешті Йосиф уже здіймає з пальмової скриньки вишиту золотом шовкову покривку… З такою обережністю й побожністю добуває келеха, немов він зітканий із павутини!..

Маріїн погляд припав до цього дорогоцінного скарбу. Вся її увага скупчилася на одній подробиці: келех мав вигляд великого обсипаного самоцвітами яйця на золотій ніжці[180].

Так, ця річ і «каллаїсове яєчко — з однієї руки», з того самого краю!

Маріам завмерла в німому подиві.

Мовчав і господар.

Нарешті Магдалина підвела очі на Йосифа й зітхнула, ніби прокидаючись із сну. Почувала в серці не звиклий спокій безтурботності, але свідомість нового душевного придбання, яке ось-ось прийде й лишиться назавжди, на все дальше життя.

Примара Кая і невідступна думка про нього послались імлою у блакитних просторах цього нового спокою, послались і розплилися…

З німим запитом дивилася на Йосифа, повна бажання пити його слова.

Радник ніби прочитав цей запит.

— Весь Орієнт чекає послання щастя.

Так! Це те правильне слово! — раптом затремтіла Маріам.

— Те послання має пролити справжнє Святе Світло на занурену в сон убогу землю[181]… Не очищувати її!.. Ні! Як би вона могла бути нечистою, коли вийшла з творчої руки Всемогутнього[182]? Але ж справжнє Світло має здобути людський дух, затуманений випарами первісної, ще не просвітленої матерії[183]. Наділений свобідною волею ще від свого первопочатку, дух людський, схилившись над безоднею хаосу, углядів свій відбиток і так ним захопився, що тисячі тисяч століть вагається й вибрати не може між тьмяним віддзеркаленням свого власного «я» і Світлом[184]… Щоб витверезити його від цієї омани, й потрібно звістки благої, послання щастя…