Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Воно? — Шаффер теж підійшов до вікна.

— Воно. Давайте линву.

Сміт перекинув ноги через підвіконня й почав поволі спускатися по линві, прив'язаній другим кінцем до стойок стелажів. Спустившись футів за десять від вікна, почав за допомогою вільної руки розгойдуватися вздовж муру. Гойднувшись уп'яте, вхопився лівою рукою за кабель. Шаффер попустив линву, і Сміт швидко дістався по кабелю до вікна. Він був майже впевнений, що цей кабель — телефонний. Але — майже. Йому зовсім не хотілося перерізати ножем дроти високої напруги.

Підтягнувшись і зазирнувши у вікно, він побачив телефоніста, який сидів до нього спиною й швидко говорив щось у трубку. Сміт підтягся ще трохи й переконався, що кабель під'єднано саме до телефонного пульта. Потому опустився на кілька футів, затиснув кабель і дріт у лівій руці й, просунувши ножа між дротом і кабелем, почав пиляти. Кілька секунд — і справу було зроблено.

Сміт сховав ножа в піхви, підтягнувся й знову зазирнув у вікно. Телефоніст був заклопотаний уже не розмовою. Тепер він раз у раз розгублено натискав на важіль поруч із пультом. Зрештою облишив ці марні спроби й сів, безтямно втупившись в апаратуру. Сміт подав Шафферові знак, відпустив кабель і дістався назад до кімнати.

Не минуло ще й десяти хвилин, а Мері вдесяте вже позирнула на годинника, потім роздушила недопалок сигарети, яку нервово курила, поглянула в торбинку, щоб переконатися, що її «маузер» не на запобіжнику, й підійшла до дверей. Щойно вона зібралася відчинити їх, як з другого боку постукали. Вона завагалася, подивилася на торбинку в руці й озирнулася довкола, шукаючи очима, куди б її сховати. Але ховати щось було вже пізно. Двері відчинилися, і на порозі постав усміхнений фон Браухіч.

— О, фройляйн! — Він кинув погляд на торбинку й знов усміхнувся. — Мені щастить! Я прийшов саме вчасно, щоб вас супроводити, хоч би куди ви зібралися.

— Супроводити мене? — Вона всміхнулась у відповідь. — Моя справа не така вже й важлива. Вона може почекати. Ви хотіли мене бачити, капітане?

— Звичайно ж!

— Навіщо?

— Навіщо, вона питає! Просто щоб вас побачити. Чи це — злочин? Найгарніша дівчина, яку я будь-коли зустрічав… — Цей чоловік, що завжди всміхався, знову всміхнувся й узяв її за руку. — Трохи баварської гостинності. Я пригощу вас найчудовішою кавою. Ходімо?

— Але ж… як бути з моїми обов'язками? — невпевнено запитала Мері. — Мені треба побачити полковникову секретарку.

— Оту? Хай почекає! — Голос у фон Браухіча прозвучав підкреслено неприязно. — Нам з вами треба трохи поговорити.

— Таки треба? — Мері не могла не всміхнутись у відповідь на його усмішку. — Про що ж?

— Хоча б про Дюссельдорф.

— Про Дюссельдорф?

— Звичайно! Це ж і моє рідне місто.

— Ваше рідне місто! — Вона знову всміхнулася й коротко потиснула йому руку. — Який тісний світ…

Йдучи, вона думала про те, що, виявляється, можна всміхатись, а в грудях тим часом відчувати могильний холод.

Вдруге за чверть години Сміт із Шаффером спинилися перед дверима до менестрельської галереї, вимкнули світло в коридорі, прислухалися й прослизнули всередину. Цього разу, однак, Сміт дотягнувся крізь вузеньку щілину до вимикача й знову ввімкнув світло в коридорі. Він не сподівався вдруге вийти в ці двері ані цієї, ані якоїсь іншої ночі й не хотів привертати чиєїсь уваги хай навіть до такої зовні малозначущої деталі. Він розумів: їхнє життя залежить від того, наскільки вони усвідомлять усі можливі небезпеки, хоч ці небезпеки можуть виникнути й не скоро.

Цього разу Сміт із Шаффером не зупинилися в глибині галереї. Вони обережно пройшли наперед, до сходів, які вели у власне золоту вітальню, й посідали на лавах обабіч проходу. Ця частина зали також потопала в темряві, тож знизу помітити їх не могли.

До полковника Крамера, рейхсмаршала Роземайєра, Джонса та Анни-Марі приєдналися ще троє: Каррачола, Томас та Крістіансен — вже не зв'язані й не під вартою. Навпаки, всі троє сиділи в зручних позах на золоченій канапі, тримаючи в руках чарки з коньяком. Навіть Анна-Марі мала в руці чарку. Здавалося, вони святкують якусь подію.

Крамер підніс чарку в бік трьох чоловіків на канапі.

— Ваше здоров'я, панове. Ваше здоров'я. — Він повернувся до рейхсмаршала. — Ці троє хлопців — найвправніші в Європі.

— Гадаю, без таких нам не обійтися, — промовив Роземайєр трохи стриманіше. — Принаймні їхня відвага не викликає сумніву. Ваше здоров'я, панове.

— Ваше здоров'я, панове, — в'їдливо повторив Джонс і жбурнув свою чарку у вогонь. — Ось як я п'ю за подвійних агентів.

Шаффер нахилився через прохід і прошепотів:

— А ви казали, що з нього нікудишній актор.

— Ніхто й ніколи не платив йому досі двадцять п'ять тисяч «зелених», — саркастично відповів Сміт.

— Ну, ну, генерале! Найкраще венеційське скло! — Крамер осудливо похитав головою, тоді всміхнувся. — А втім, я розумію вашу досаду. Звитяжні рятівники виявилися, сказати б, пташками не з вашої зграї…

— Подвійні агенти! — Від огиди Джонс просто-таки випльовував слова. Крамер знову вибачливо всміхнувсь і повернувся до трьох чоловіків на канапі.

— А як щодо вашого повернення, панове? Все так само продумано, як і з закиданням сюди?

— Наш мовчун натякнув нам про це лиш у загальних рисах, — обережно сказав Каррачола. — Бомбардувальник «москіто» має підібрати нас у Салені. Це невеличке село в Швейцарії, на північ від Фрауенфельда. Біля нього є цивільний аеродром.

Шаффер знову нахилився через прохід і захоплено прошепотів:

— А ви — таки видатний брехун!

— Отже, Сален, — підсумував Крамер. — Я все розумію. Швейцарці люблять дивитися на такі речі крізь пальці, коли це їх влаштовує; але й ми, виходячи з наших інтересів, не завше проти цього протестуємо. Дивні речі діються в цьому