Читати книгу - "Оріноко"

— Тут померла людина, — пояснював мені Арнак, — а це її могила і череп. Мерців у караїбів ховають в хатах, де вони мешкали за життя.

— Ти кажеш, у караїбів? Так це не аравакська хата?

— Ні, це стара хатина, і, напевно, жила тут якась караїбська родина. Ніхто з живих у такій халупі вже не може перебувати, крім духа вмерлого.

— То чому Конесо наказує мені тут жити? — здивувався я.

— Може, він вважає, — сказав Арнак, — що цей звичай важливий для нас, а до тебе, білого, він не має ніякого відношення…

— Я не вірю цьому! — буркнув Манаурі. Порадившись, ми вирішили, що в хаті з могилою я не житиму. Перебування в хатині, де колись мешкав небіжчик, не сподобалося мені, тим більше, що це могло б скласти в багатьох індійців думку про мене, як про блюзніра, і відстрашити їх.

Отже, тимчасово я оселився в курені Манаурі, а товариші разом зі мною і багатьма охочими з тубільців, не зволікаючи, почали будувати нове житло для мене. Робота посувалася жваво і весело, і вже опівдні стояла хатина, не набагато гірша від оселі самого Конесо, хатина з міцним пальмовим дахом, стійким проти бур, з трьома стінами з бамбука і четвертою відкритою, але захищеною від злив розложистим піддашком. Будинок, — вірніше, простий курінь, — був такий великий, що я наказав оселитись в ньому Арнакові і Вагурі — незмінним моїм друзям, а також і Педро.

Решта товаришів теж будували для себе якнайшвидше хатини, але не розкидано, а поблизу одна біля одної. Як видно, наш рід і надалі хотів триматися разом. І дивно, як у цьому будівництві халуп відбивалися, мов у дзеркалі, різні почуття і особисті прихильності. Так, наші негри поставили свої хатини зовсім близько від хати Манаурі, неначе особиста гвардія свого вождя. Арасибо ж волів утекти до мене і залишитися моїм найближчим сусідом; а з другого боку, теж біля моєї хатини, оселилася в курені Лясана з дитиною.

Коли надвечір нас відвідав Конесо, щоб подивитися, як ми влаштувалися, я скористався з цього і висловив йому кілька слів гіркої правди щодо хати з небіжчиком. Я сказав недвозначно, що маю сердиту вдачу, не прощаю зневаги, не завжди залишаю без відповіді заподіяну мені кривду.

— Кривду? — запитав він, вдаючи з себе дурня. — Тут не було ніякої кривди.

— А що? Безглуздий жарт, злісна пастка?

— Може й пастка, — признався вождь лукаво, а його м'ясисті губи неприємно посміхалися, — але не злісна. Це була проба сил людини!

— Один злісно підкладає мені отруту в люльку, інший посилає до заклятої хати… — кидав я Конесо.

— Тебе це дивує? — губи його все ще посміхалися, але розкосі очі стали суворіші, щось ховалося в них.

— Так, дивує: адже я передусім ваш гість, правда ж?

— Правда, гість, але який? Незвичайний! Не такий, як інші гості. Ти прийшов до нас із загадковою силою, і ми хочемо її випробувати!

— І для цього частуєте мене отрутою?

— Так! На тебе отрута діє, це ми тепер знаємо! І знаємо, що дух мерця сильніший за тебе! Ти боїшся його! Тобі страшно перед ним!

— Ти помиляєшся в цьому, Конесо!

— А хіба ти не втік із заклятої хати?

— Втік, аякже! Але не від страху перед духом, вір мені!

— Ого! — його одутле обличчя виражало глузливе недовір'я.

— Я шаную ваші звичаї і вірування! — говорив я далі, наголошуючи на словах. — Не хочу зневажати хати померлого! Це все!

Але мої слова не переконали Конесо. Він усе ще дивився на мене з недовір'ям, міряючи мене з голови до ніг пронизливим поглядом.

— Люди кажуть, що кулі з рушниць не беруть тебе…

— Нісенітниця!

— А постріли з луків не пробивають твого тіла, це правда?

— Дурниці! — відповів я, не на жарт розсердившись. — Я такий же смертний, як і всі інші, у мене все таке саме, як і у кожного іншого…

Конесо не спускав з мене підозріливого погляду, так і не вірив мені до кінця. Якось підозріливо нахилив голову, похитав нею раз, другий.

— У всякому разі, ти не заперечуватимеш, що в тобі є щось таке, чого в інших немає?

— Твоя правда, є! — підтвердив я живо.

— От бачиш!..

Він сказав це з тріумфом у голосі, але я зараз же його згасив:

— У мені є щось таке, це правда! Є більше досвіду! Я більше бачив на світі, більше ворогів зустрічав! Одних я бив, інші мене били — і саме від останніх я найбільше вчився… Вчився, чуєш, саме в цьому моя таємниця…

— Ти колись зустрічав ягуарів? — запитав він мене, змінивши голос, наче хотів захопити мене зненацька.

Я відповів спокійно:

— Один раз це було! Я зустрів ягуара на безлюдному острові. А потім ми втрьох, Арнак, Вагура і я, вбили його після жорстокої боротьби.

— То був король ягуарів! — буркнув Конесо багатозначно.

— А біс його знає!

— А до тебе приходив ягуар ночами у сні? — стримуючи подих, випитував вождь, наче суддя або слідчий.

— Снився, після того, як ми забили його, мені не один ягуар снився, — розреготався я. — А тобі нічого не сниться?

— Сниться, — буркнув він, — але інше, добре…

Розмову ми вели перед моєю хатиною, в тіні висунутого піддашка, і я так і не знав як слід, чи вдалося мені розвіяти його сумніви та підозри, чи ні. Боявся, що ні.

Раптом ми помітили Лясану, яка поверталася від річки до свого куреня, несучи на голові велику тикву з водою. Конесо побачив вродливу індіанку, і очі у нього округлилися від хтивості: вождь дивився, наче хотів зжерти її живцем.

— Ти тут? — звернувся він до неї здивований.