Читати книгу - "Коли вмирає Безсмертний, Юрій Георгійович Герасименко"

Так от, чотири періоди. Присядьмо тут, на лаву. Період перший: народження й становлення. Почався цей період за володарювання Хича Тринадцятого Метушливого. Сатирики тої епохи відзначались надзвичайною сміливістю. Вони навіть бралися критикувать такі високі установи, як благочестиві, іменем Безсмертного утворені акціонерні товариства по виробленню й запровадженню перших апаратів так званої «механічної, абстрактно-сексуальної музики» (предка теперішнього спикту). Цей перший етап розброду і вільнодумства, на щастя, був короткочасним і великої шкоди державі не заподіяв.

Що така сатира нічого корисного для суспільства не дасть, це авторам чітко й цілком переконливо пояснили в Легіоні Любові. А вже те, що самим сатирикам нічого доброго не принесе така сатира, це автори, побувавши в Легіоні, зрозуміли самі. Вони й тоді були на диво догадливими. На цьому й закінчується перший період.

На другому, вищому, етапі сатирики викривали і таврували вже не окремі установи і навіть не окремих осіб, а цілі узагальнені, абстраговані пороки, вади, хиби в житті. Але й тут сатирики дуже швидко зрозуміли свої помилки.

Зараз наша сатира переживає третій період, період свого найбільшого кількісного і якісного розквіту. Нині сатирики критикують і викривають кожен сам себе. Це так звана Са-Са (Самосатира), або, як її інакше називають, «сатира на вивертання». Вона полягає в тому, що кожен літератор-сатирик у сміливих, дотепних гротескових образах викриває, таврує свої особисті, часом навіть не існуючі вади й недоліки. Він ніби вивертає перед читачем свої етично-моральні нутрощі, і, якщо вони не такі вже й брудні, в дію вступає авторська фантазія.

— Ваша схильність, — лагідно промовив Купхейп, — ви мені обіцяли…

— Ах, так, так! — спохватився К’юс. — Це прекрасно, що ви нагадали. Я все уже зробив. Не пізніш як завтра вас прийме… мій брат Кап Шкеч. Ось вам лист до мого брата, — і К’юс подав Купхейпові старанно перев’язаний шнурочком товстенький пакет. — Можете буть спокійні: мій брат обов’язково влаштує вам зустріч з Хичем.

Ну, тепер Купхейп згоден був слухати К’юса хоч цілу добу. Ще б пак, така послуга! 3а неї, якщо діяти по закону, треба було б дати чималий дарунок щедрого серця. О, він, Купхейп, цілком згоден слухати свого колегу! Нехай говорить, більше говорить, не треба його дратувать. Може, він, якщо все буде по-хорошому, і не заломить багато.

Та по всьому видно було, що відставний філософ навіть і не думав про дарунки щедрого серця.

— Ваша схильність, — К’юс встав, взяв Купхейпа під руку, — ходімте. В моєму саду філософів ще стільки цікавого…

— Стривайте, — зупинився Іван, Купхейп знову метнув на нього злий погляд. — Чи не захворів, бува, ваш колега Чеф? Ось уже скоро тоца, як він сидить нерухомо, навіть очима не блимає.

— О, він абсолютно здоровий, — всміхнувся К’юс, — просто він інтенсивно мислить. Третій тиждень намагається він розгадати, якою стане сатира Щактиф у майбутньому, тобто в останньому своєму четвертому періоді. Що вона викриватиме і тавруватиме, коли Легіон заборонить і Самосатиру. Бачите, яка напружена робота думки! Він аж занімів…

І правда, філософ Чеф майже не дихав. По вологій лисині мислителя повільно повз великий рогатий равлик.

К’юс лагідно посміхнувся:

— Що за дивні створіння ці безхребетні! Все одно їм — чи стовбур дерева, чи голова вченого… — Знявши равлика з лоба свого колеги, К’юс обережно посадив його на старий пеньок.

— Ходімте, ходімте, друзі мої! — відставний редактор взяв під руки своїх гостей, повів їх далі по алеї.

Скільки, виявляється, найрізноманітніших вчених жило й працювало в гостинного і балакучого екс-редактора «Філософського вісника»! В наступній альтанці Купхейпа та Івана познайомили з астопатом — так у Щактиф називали науковців, що досліджували те одвічне ДЕЩО , з якого пішло і в якому зникне колись все існуюче. Зараз вчений якраз вирішував питання: Чи є ДЕЩО ЩОСЬ , яке може стати ЧИМСЬ , чи воно, ДЕЩО , є НІЩО і ЧИМСЬ стати не зможе?

В іншій альтанці Іван побачив зовсім уже незвичайну картину. На невеличкому розкладному ложі лежав зв’язаний сивоголовий служитель. Власне, «лежав» тут не те слово. Він не лежав, а весь час пручався, рвався кудись і аж пінився від люті. Іван спершу подумав, що то звичайнісінький божевільний, а потім виявилося, що це не зовсім так.

Облизуючи запалені губи, зв’язаний раз у раз вигукував якісь бойові гасла, окремі, часто зовсім незрозумілі речення, уривки слів. Поруч за столом сиділи два стенографісти: кожен вигук зв’язаного старанно занотовувався.

— Надістота — вища форма існування! — вигукував зв’язаний. — Надістота — насамперед повелитель! Надістота — напівбог, напівзвір, напівістота з крилами вічності на голові. Той, хто не може володарювати, той мусить підкорятися!..

Мова зв’язаного стала ще урочистішою. Він уже не вигукував, а натхненно пророкував:

— Наближається час великого полудня! Страшне просвітлення настає! Гряде надістота — сніп променів в її десниці! Моліться, моліться новому богові! Схиляйтеся перед Капом Шкечем, пророком грядущої надістоти! Нехай охопить вас священний трепет перед всепожираючою волею надістоти, волею до влади, до могутності, до нечуваного збагачення! В зародку задавіть нездійсненні мрії про краще майбутнє, про соціальні перетворення, про революції! Мета досягнута! Далі дороги нема! Розв’яжіть мене, розв’яжіть, я привітаю надістоту! Ось він гряде — сонце над його головою! Бачу його! Бачу, бачу, бачу!..

— Хто це? — боязко запитав горбань. — Це душевно хворий?

— І так, і не так, — мудро відповів К’юс. — І так, і не так. Він не хворий і не здоровий, він пророк. Оце вже третій рік провіщає він еру надістоти. І, ви знаєте, в його вигуках стільки правди… Адже і Хич, і Шістдесят дев’ятий, і Кап Шкеч — ще справжні предтечі грядущого богозвіра. О, які вони прекрасно-сильні, прекрасно-жорстокі, прекрасно-підлі! Але ходімте далі.

В альтанці, куди вони зайшли після цього, було якось особливо тьмяно й вогко. К’юс познайомив своїх гостей з високим, зовсім сивим мужем науки, що все своє життя присвятив вивченню і математичному обгрунтуванню такого методологічного принципу, як «вірую, бо неймовірно».

В іншій альтанці похмурий горбоносий науковець, який буквально був завалений горами книжечок, книг та книжищ, незаперечно доводив, що причини всіх революцій завжди лежать в мові. Досить із лексики бунтуючої черні вилучити слова «несхильництво», «боротьба», «повстання», як всякі заворушення самі собою втихомиряться.

Всі були згодні з ученим. Ця воістину геніальна теза ні в кого не викликала заперечень. Одного тільки ніяк не міг розгадати