Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

У вікнах не залишилось жодної шибки, навіть рами вилетіли, і в лабораторію вільно проникало яскраве денне світло. Але все ж вона здавалася похмурішою, ніж раніше. Самойлов, придивившись, зрозумів, у чому справа. Внутрішня стіна, викладена раніше сліпучо-білими кахляними плитками, була тепер жовто-коричневою, а ближче до середини залу — майже чорною; її обпалило величезним спалахом.

Темно-сіре сорокаметрове громаддя мезонатора, що лежало вздовж понівеченої стіни, обгорілі рештки столів, вивернуті нутрощі залізобетону, почорніла ребриста труба прискорювача… Якіну лабораторія здавалася чужою й незнайомою, неначе він ніколи й не працював і не був тут раніше.

У навушниках шипіло й тріщало. “Мабуть, перешкоди, — подумав Яків. — Повітря сильно іонізоване радіацією”.

— Яшко! — покликав його приглушений тріском голос Самойлова.

— Що? — У Якіна було таке відчуття, ніби він розмовляє по телефону.

— Давай зараз оглянемо швиденько всю лабораторію і визначимо головні ділянки. А потім, за другим разом, прийдемо з приладами… Ти заходь з лівого боку, я — з правого. Рушаймо!..

Зір, обмежений перископічними окулярами, захоплював невеликий простір. Доводилося повертати весь тулуб, стиснутий важким скафандром. Вони повільно просувалися до центра залу. Самойлов недаремно вирішив першого разу не затримуватись у лабораторії: його, як і Якіна, весь час хвилювало, чи витримають скафандри смертельний обстріл радіації? Чи витримає надтонка плівка нейтриду гамма-промені, які пробивають товсті бетонні й свинцеві стіни? Поки що індикатори радіації нічого не показують, але… хто знає? Може, в недоступні для контролю складки скафандра вже проникли непомітні згубні частинки, можливо, вже впиваються в тіло?..

Вони наблизились до центра лабораторії, до пульта мезонатора. Власне, пульта більше не було: стояв півкруглий залізний каркас з обгорілими дірками, в яких раніше містилися прилади, з поплавленими обривками мідних проводів. Микола помітив, що все, і горіле залізо, й мідь, вугілля, бетон, покрилося якимсь зеленувато-сірим нальотом. “Що це?” Він підвів голову, пошукав Якова. Той пройшов трохи наперед і стояв між стіною і рештками залізних східців, які вели до бетонного містка біля допоміжної камери. Східці обривалися посередині; верхніх сходин і поруччя не було, стирчало тільки сталеве пруття, поплавлене й загнуте назад.

Присадкувата чорна постать Якіна неквапливо поверталася то в один, то в другий бік, щоб краще все розгледіти. Раптом Яків завмер, підніс руку.

— Миколо, поглянь!

Самойлов повернувся в той бік, куди показувала рука Якіна, і здригнувся. Навпроти східців, на темно-коричневій кахляній стіні, виразно білів силует людини.

Микола, спотикаючись об щось, зробив до нього кілька кроків.

Трохи розмитий півтінями силует був великий, на всю двоповерхову стіну, без ніг (вони, очевидно, не вмістилися на стіні). “Так ось воно що!.. Он як вони!” Це була ніби тінь навиворіт. Тепловий і світловий спалах затемнив кахлі, а затулена людським тілом частина стіни залишилась білою. Можна було розпізнати й відбиток руки, занесеної до голови: мабуть, людина останнім рухом хотіла прикрити обличчя…

— Ось що від них лишилося — негатив… — Голос Якіна в навушниках звучав хрипко. — Хто це, по-твоєму: Голуб чи Сердюк?

— Не знаю. Не розбереш… Треба потім сфотографувати…

Вони вийшли через двадцять хвилин. Розляглися, перевірили себе й скафандри щупами індикаторів. Скафандри витримали: ні випромінювання, ні радіоактивне повітря лабораторії не проникли всередину їх.

Сіли відпочити. Після похмурого хаосу лабораторії в кімнатці адміністративного корпусу здавалося чисто й затишно. Не заважало навіть те, що у вікнах не було шибок.

Микола замислився. Перед очима стояв білий силует на темно-коричневій стіні. Що ж сталося? Вибух у мезонаторі?.. Чи, може, відкрили вони вчора ввечері свій “мезоній” і загинули разом з відкриттям? І що це за “мезоній”? Голуб, Іван Гаврилович… Самойлов спробував уявити собі обличчя Голуба і не зміг. Згадав, що була лисина з віночком сивого волосся, був ніс, короткий, поділений пополам чорною дужкою окулярів. М’ясисте, грубувате обличчя, погляд спідлоба. Але викінченого живого образу не було. Миколі стало неприємно: стільки бачили один одного, стільки працювали разом! “А чи не тому ти й не можеш згадати його, Миколо, що майже завжди був заклопотаний собою і тільки собою? — виникла підступна думка. — Своїми ідеями, своєю роботою і більш нічим… Тому й не зрозумів, про що казав тобі Голуб”.

Сердюк пригадався ясніше: лице з хитруватим виразом, смагляве в усі пори року, довгий гострий ніс, чорні очі…

— Слухай, Яшо, розкажи, що ти бачив учора?

Яків коротко розповів, як, залишившись увечері в своїй лабораторії, він з вікна дивився на корпус напроти, бачив Івана Гавриловича і Сердюка. Більше там не було нікого. Бачив, як вони зійшли на місток мезонатора, як стався спалах… Про те, що вчора у нього виникла думка створити нейтрид-конденсатори, він промовчав.

Відпочили й знов почали збиратися на місце катастрофи. Цього разу взяли з собою фотоапарат, лічильники радіації, геологічні молотки, щоб відбивати зразки для аналізу.

Тепер вони орієнтувалися краще. Самойлов, підбираючи на шляху шматочки металу та бетону, знову дістався до пульта. Тут він почав водити скляною грубкою щупа вздовж обгорілих бетонних стін камери мезонатора. Радіація різко підвищувалася в бік допоміжної камери, до того місця, де був місток.

Яків швидко, щоб не зіпсувати плівки випроміненнями, фотографував мезонатор, стіну і найближчі ділянки лабораторії.

Від швидких рухів стало жарко. Скафандр не відводив тепла назовні; в ньому було душно, тхнуло потом і розігрітою гумою, наче в протигазі.

Микола підійшов до місця, де обривалися східці, поставив на верхні сходини свої прилади і гімнастичним рухом видерся нагору. Білий силует на стіні знаходився тепер просто за його спиною. Тут усе було розплавлене й спалене. Залізобетонна стіна допоміжної камери розвалилася й вигоріла, в