Читати книгу - "Майже опівночі, Мартін Кейдін"

Держава програла жінці на ім'я Еліс та її малим дітям. Це за них з останніх сил свого виснаженого тіла гарячково чіплявся Девід Сілбер, і в цьому він знайшов порятунок. Більше йому не потрібен був цей світ, і він звільнив себе від будь-яких зобов'язань, що їх могло висунути йому сумління.

Сілбер рішуче відмовився обговорювати будь-які питання з Бобом Вінсентом. Він заховався в мушлю, яка щільно огорнула його мозок. Колесо подій закрутилось, і від нього більше не виї магалося ніяких зусиль, щоб виконати свій обов'язок перед сім'єю. Він мав тільки чекати.

Вінсент звернувся до помічника:

— Давай сюди Сілбера. Час уже кінчати з цим.

По дорозі до аеропорту, сидячи між Вінсентом і Кербі, Де-від Сілбер не озвався ані словом. І вони теж не мали про що з ним балакати.

Посадку на дев'яносто четвертий рейс «Пан-Амерікен» провадили через вихід номер одинадцять. Вінсент ім'ям президента домігся запевнення, що літак не злетить, хоч би на скільки вони спізнилися. Він навіть у думці не міг припустити, щоб через проколоту шину або затор на вулицях рейс 94 відбувся без Сілбера.

Президент Даулінг наказав Вінсентові відрядити із Сілбером двох агентів. Вінсент послав трьох. Тих двох, які охороняли Сілбера в камері, і ще Лью Кербі.

— Ти очей не спускай з нього, — попередив Вінсент, розуміючи, що слова ці зайві. — Не відходь від нього ні на крок. Якщо йому забагнеться до туалету, іди з ним. Якщо йому… а чорт, ти ж сам знаєш.

Кербі уважно поглянув на свого шефа.

— Я знаю, Боб. Можете не турбуватись, я доставлю його в найкращому вигляді.

— Дякую. — Вінсент поклав руку йому на плече. — Ти мені пробач, Лью. Я зовсім не хотів…

— Забудьте про це, — похмуро відказав Кербі.

Генерал Шерідан підтримував прямий зв'язок з керівництвом «Пан-Амерікен». Компанія анулювала всі квитки на місця першого класу в цьому велетенському «боїнгу», зарезервувавши цілий салон для агентів ФБР та їхнього незвичайного пасажира. На борт узяли ремонтну бригаду, щоб жодні технічні неполадки Не затримали літак на трасі польоту і він своєчасно прибув у аеропорт призначення — Лісабон, Португалія.

Федеральне управління авіації одержало від Білого дому таку вказівку: «Рейсу 94 «Пан-Амерікен» дозвіл на посадку і зліт надавати поза всякою чергою».

Через тринадцять годин і чотирнадцять хвилин після зльоту в Сан-Франціско «боїнг» щасливо приземлився в Лісабоні.

Нір через дві години Девід Сілбер зник.

— Що ви хочете цим сказати, хай вам чорт? Як це він міг зникнути?! — Боб Вінсент зловив себе на тому, що кричить у телефонну трубку. Але це не мало сенсу. Зв'язок з американським посольством у Лісабоні був усе одно кепський, тож він прйсилу вав себе говорити спокійно. — Як же ви примудрилися проґавити його? У цієї людини не було сили, щоб пробігти бодай п'яти метрів! Що сталося?

— У ту мить, коли Сілбер увійшов до будинку аеровокзалу, ми вже не мали юрисдикції, щоб…

— Я знаю це, хай вам чорт!

— Так, сер. А він не проходив через португальських митників. Хтось улаштував так, що його відразу пропустили в будинок аеровокзалу. А ми були блоковані в митниці. Усе це було організовано надзвичайно спритно. Ми й кроку не могли ступити, містере Вінсент.

Вінсент перебрав у думці можливі варіанти. Звичайно, вони передбачали щось подібне. І той тричі клятий аеропорт був ущерть напханий їхніми агентами. Та хтось підкупив португальських митників, що, зважаючи на натягнуті відносини між обома країнами, було не так уже й важко зробити. І ті затримали агентів ФБР, які супроводили Сілбера, доки їхній підопічний пройшов через аеровокзал і зник з очей. Вінсент наперед заручився підтримкою Нійла Кука, і той охоче надав їм своїх гончаків. Для повної гарантії успіху Вінсент підключив до операції й ВПС; розвідувальна служба армії також відрядила туди своїх людей, багато з яких постійно жили в Європі. Усі вони створили такий щільний кордон, що й муха крізь нього не проскочила б.

Але Девід Сілбер проскочив. Слухаючи свого агента крізь потріскування, яке шаруділо в трансатлантичному кабелі, Вінсент уже збагнув, у чому припустився помилки. Який же він усе-таки дурень! Він зовсім забув про modus operandi* своїх противників.

* Спосіб дії (лат.).

— …покинув аеропорт у чорному автомобілі. Мабуть, бажаючи звести ризик до мінімуму, вони мали три автомобілі, причому один їхав попереду, а другий позаду тієї машини, в якій сидів Сілбер. Вони виїхали з міста. Наші весь час сиділи в них на хвості. Ми навіть дзвонили по телефону, випереджаючи їх, іншим своїм агентам. Ми мали змогу робити це, бо хоч вони їхали й швидко, але попереду було лише кілька доріг. Та вони все добре обміркували, сер. їхні машини в'їхали в якісь ворота. Ті ворота охоронялись — очевидно — та якийсь великий приватний маєток. Наші люди не могли їхати далі. Вони встигли тільки провести поглядом двомоторний літачок, який злетів у повітря при-близно за милю від них.

Вінсент важко зітхнув. Усе стало ясно як божий день.

Літак із Сілбером зник за навислими хмарами. Переслідувати його вони не мали змоги: ані літака, ані радара. Анічогісіньч ко. Літачок цілком вільно міг перелетіти через кордон до Іспанії. Або до Франції. Куди завгодно. Та найімовірніше, що він просто пролетів сотню-другу миль і приземлився на якомусь по-лі, де його чекали. А там вони пересядуть в автомобіль і…

Роберт Вінсент зрозумів, що вони більше ніколи не побачать Девіда Сілбера.

— Який може бути сумнів! Це він, і край.

Ніхто не виказав хвилювання. Спокійно, спокійно… Тільки не спантеличити старого.

— Ви цілком певні, сер? — На стіл кинуто ще фотографії. — А може, котрийсь із цих? Вони ж схожі, хіба ні?

— Схожі вони то схожі, але він на цій фотографії. Бачите, який шрам між очима й вище? Та й усе інше… Ні, сумніватися тут не випадає. Це таки він.