Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

У Райла працювали цілий день: від восьмої до третьої і від п’ятої до пізнього вечора. Протягом дня Данка мала тільки дві вільні години, але їй рідко вдавалося залишити територію заводу. Райл хотів, щоб вона весь час була на заводі, сиділа в секретаріаті, коли він був у себе в кабінеті, обідала з ним і вечеряла. Він був непоступливий і вимогливий, вона мусила звітувати перед ним за кожну годину, проведену в місті, а найменше запізнення викликало в нього припадки люті.

Усе це Данці надокучило. Їй кортіло повернутися до загону, адже їй обіцяли, що вона повернеться, коли виконає це завдання, але з кожним днем воно здавалося важчим. Вона переписувала безліч документів, розмовляла з людьми, що чекали на Райла, але ні разу не вдалося їй побачити Пулковського. Данка навіть не знала, чи він у гестапо, чи Райл все ще тримає його на території заводу.

Того самого дня, коли Казик зустрів Глаубеля, Данка поверталася на завод близько п’ятої; їй вдалося вийти о третій, оскільки Райла викликали на якусь конференцію. Вона зайшла до Едварда; як завжди, це відібрало багато часу, бо перш ніж піти на Валову, Данка довго петляла по місту, пересідала з рикші в рикшу, аби переконатися, що за нею не стежать. Учитель доручив їй дізнатися що-небудь про заступника Райла і наказав прийти наступного дня о першій. Вона повинна була зустрітися з Янеком.

Тепер, ідучи вулицею, Данка вже думала, що сказати Райлові, щоб він дозволив їй вийти завтра перед обідом. Найкраще, звичайно, перукар. Райл хотів, аби вона завжди виглядала гарною, навіть написав своєму приятелеві в Париж, щоб той прислав французькі духи і краму на сукні. Вона глянула на годинник; напевно, запізниться, наближалася вже п’ята, а до заводу було ще далеченько. Данка огледілась — як на злість, жодного рикші. Та цієї миті вона побачила відкритий автомобіль, що гальмував біля хідника. Елегантний чоловік, обличчя якого здалося їй знайомим, усміхався до неї.

— Підвезти до заводу? — запитав він. — Чоловік говорив по-німецькому з легким іншомовним акцентом.

— Звідкіля ви знаєте? — здивовано вигукнула Данка.

— Мене звуть Ріолетто, — відрекомендувався він. — Я був сьогодні в пана Пушке і бачив вас у секретаріаті.

Данка сіла обіч нього.

— Мушу зізнатися, — провадив він далі, вправно обминаючи підводу, — що наша зустріч не зовсім випадкова…

Данка занепокоєно глянула на нього.

— Ви стежили за мною? — спитала вона і відразу зрозуміла, що зробила помилку.

Ріолетто розсміявся.

— Ах, боже мій, я бачив вас усього хвилину, а може, й менше… але ви справили на мене колосальне враження… Колосальне, — повторив він.

— Даруйте мені, пане Ріолетто…

— Ні, ні, не гнівайтесь, будь ласка, — цокотів він, — можливо, мій спосіб вести розмову здається вам дещо афектованим, але це вже такий стиль, врешті-решт, я італієць… Ви знаєте, я відгадую думки, це мій фах…

— Чудовий фах, — сказала Данка і відчула, що губи в неї пересохли.

— Панно Данко…

— Звідкіля ви знаєте моє ім’я?

— Я ж читаю думки… Ні, пробачте, я спитав у швейцара. Я вже знаю, що ви — нова секретарка Райла і що ви не німкеня. Скажіть, сьогоднішній вечір у вас вільний?

— А ви відгадайте самі.

Вони під’їжджали до заводської брами. Ріолетто раптово загальмував і сумно всміхнувся.

— Не щастить мені в цій країні, — промовив він. — Чи можу я хоч принаймні сподіватися?

Данка усміхнулася. В цьому італійцеві було все-таки щось принадне.

Коли вона зайшла до секретаріату, було вже три хвилини на шосту. Райл стояв у дверях свого кабінету й чекав на неї.

— Запізнюєшся, — сказав він. І додав різкішим тоном: — Де була?

— Обідала з Крисею, — не вагаючись, відповіла вона. — Це моя найкраща подружка. Треба ж нам, урешті-решт, хоч час від часу зустрічатися.

— Відмагання, — буркнув він.

Данка сіла до свого столу і витягла з сумочки пудреницю. Потім підправила помадою губи. Райл мовчки стежив за нею.

— Зараз сюди приведуть літнього чоловіка, — сказав він. — Це польський вчений. Нехай зачекає в моєму кабінеті. Завари йому каву, я скоро повернуся.

Данка через силу тамувала радість; тільки б він не повернувся надто швидко, тільки б устигнути сказати Пулковському кілька слів.

Пулковського привів есесівець: він залишився в секретаріаті, а Данка з ученим зайшли до кабінету. Вона мала буквально кілька секунд. Окрім того, ще й двері в секретаріат дівчина залишила напівпрочиненими, щоб не викликати в есесівця підозри.

— Інженер Райл зараз повернеться, — голосно сказала вона по-німецькому. — Вип’єте кави?

— Авжеж, — відповів Пулковський.

Данка подала йому чашку й нахилилася до нього.

— Пане доктор, — прошепотіла вона по-польському, — ми звільнимо вас, потерпіть ще кілька днів. Де вас тримають?

Вчений здивовано дивився на дівчину.

— Хто ви така? — запитав він.

— Це не має значення.

— У підвалі, в сусідньому будинкові, — прошепотів Пулковський. — Але цього не треба робити. Я мушу погодитись, бо моя дружина, ви розумієте, — голос його затремтів, — моя дружина…

У секретаріаті почулися енергійні кроки.

— Кава міцна, пане доктор, — сказала Данка по-німецькому. — Вам досипати ще цукру?

На порозі кабінету з’явився інженер Райл.

Едвард наказав йому прийти о дванадцятій. Казик зупинився перед під’їздом будинку номер п’ятнадцять і глянув угору. У вікні третього поверху він побачив на підвіконні горщик з квітами. Штора була