Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

Казик був у доброму настрої, після вчорашньої пригоди на заводі Райла повірив у своє щастя. Йому й насправді поталанило — адже він, власне кажучи, міг уже сидіти в гестапо, не маючи ніяких шансів на порятунок. Тим часом він був на волі і міг навіть принести Едвардові цікаву звістку.

Можливо, якби він розгледівся трохи уважніше, то побачив би двох чоловіків, що стояли в сусідньому під’їзді, і одного на розі Польної, біля газетного кіоска. Але на перший погляд усе було цілком спокійно, і Казик енергійним кроком зайшов до під’їзду й зник на сходах.

Едвард зустрів його на порозі.

— Ти спізнився на вісім хвилин, — сказав він, — у нас залишається мало часу.

Радісний настрій Казика враз зник; так було завжди під час зустрічей з Едвардом. Вони зайшли до кімнати.

— Сідай, — промовив Едвард. — Ескіз приніс?

— Приніс, але в мене є щось значно краще, — відразу додав він.

— Зачекай. — Едвард поводився, як учитель у класі, котрий питає урок у погано підготовленого учня. — Оце брама… — уважно роздивлявся він ескіз. — Через скільки хвилин повз неї проходить вартовий?

— Він ходить уздовж стіни, — невпевнено відповів Казик.

— Через скільки хвилин? — повторив своє запитання Едвард.

Казик признався, що достеменно не знає. І, певна річ, Едвард заявив, що дані розвідки неповні. У них всього чотири дні на підготовку операції, а вони все ще так мало знають. Казик осяйно всміхнувся.

— Я саме хотів тобі доповісти, — промовив він, — що мені пощастило. Я завербував німця, котрий працює в Райла.

— Що? Протягом двох днів? — вигукнув Едвард. — Ану, розповідай детально. Даю тобі п’ятнадцять хвилин.

Казик глянув на годинник. Було пів на першу.

О пів на першу Клосс сидів у кав’ярні на Польній. До зустрічі з Едвардом залишалося ще півгодини; він трохи раніше вийшов з резиденції абверу, прогулявся містом, а потім зайшов сюди випити кави, оскільки вікна кав’ярні виходили на Валову, і Клосс міг спостерігати за вулицею. Він був схвильований. Власне, нічого не сталося, ніщо не свідчило про загрозу, але інтуїція підказувала Клоссу, що небезпека наближається. Вчора він зустрівся з Бруннером, цього разу не на службі, а ввечері, в казино. Бруннер був збуджений, пив багато, більше, ніж завжди. Він похвалився, що натрапив на слід. Але розповідати детально ні про що не схотів.

— Ви теж трохи копирсаєтесь у цій справі, — сказав він, — але для нас вона невдовзі стане вже історією.

— Ви вже взяли цих людей? — запитав Клосс.

— Твоє здоров’я, Гансе, — розсміявся Бруннер. — Ми їх візьмемо. Глаубель — чудовий хлопець.

— Що спільного з цим має Глаубель? — здивувався Клосс.

— А тобі кортить знати, Гансе? — Бруннер знову наповнив чарки. — Це мій особистий успіх, любий мій, і я не маю охоти ні з ким ним ділитися.

— Чудово, — промовив Клосс. — А коли я щось знатиму?

— То неодмінно скажеш мені, — вибухнув сміхом Бруннер. — В обмін, звичайно.

Що ж знає Бруннер? Може, він просто обманює? Адже Едвардова ланка чиста. Люди багато разів перевірені, ніхто не заарештований, та й досі не сталося нічого такого, що могло б викликати тривогу. А все-таки? Може, Данка була необережна? Центр знову вимагає інформації про Пулковського. На виконання завдання дано чотири дні. А як його виконати?

Офіціантка принесла каву. Клосс покуштував — вона була холодна і нічого спільного з справжньою кавою не мала. Поставив чашку і в цю мить у дверях кав’ярні побачив пана Ріолетто.

“Невже я чогось не догледів? — подумав Клосс. — Невже цей італієць стежить за мною?”

Ріолетто йшов до його столика.

— Добридень, пане обер-лейтенант, — привітався він. — Якщо ви нікого не чекаєте…

— Не чекаю, — сухо відповів Клосс. — Будь ласка, сідайте.

Ріолетто кинув на столик пачку цигарок і жестом покликав кельнерку. Через хвилину вона поставила перед ним чашку шоколаду.

— Я завжди п’ю шоколад, — пояснив він. — його в цій країні легше дістати, ніж у Берліні.

Клосс мовчав.

— А знаєте, пане обер-лейтенант, — вів далі Ріолетто, — я радий випадкові, який звів нас тут.

— Я дуже люблю випадкові зустрічі, — сказав Клосс, з притиском вимовивши слово “випадкові”.

Ріолетто розсміявся.

— Ви дуже недовірливі. Ви працюєте в абвері, правда?

— А чому ви про це питаєте?

— Я не питаю, а стверджую. Адже ви не вірите в мої надприродні можливості.

— Ні.

— А Бруннер іншої думки про це.

— Мій приятель Отто і я часто розходимося в поглядах, — пояснив Клосс. — Так буває. Я люблю конкретні факти.

— Ви ведете, — трохи невпевнено говорив Ріолетто, — одну й ту саму справу.

— Що ви маєте на увазі?

— Диверсію на заводі Райла. Я вже сказав Бруннерові, що ладний йому допомогти.

Клосс дивився на нього з напруженою увагою. Чого насправді хоче цей італієць? Чи не працює він на Бруннера? Можливо, Бруннер наказав йому стежити за Клоссом?

— Ви й мені хочете запропонувати свої послуги? — запитав він.

— Можливо, — відповів італієць.

— Навіщо ж, пане Ріолетто? Якщо ви працюєте на нас…

— Цього я б не сказав, — Ріолетто спокійно пив шоколад. — Я люблю інший стиль розмови, пане обер-лейтенант, а якщо часом і допомагаю… то це зовсім не означає… — І він одразу змінив тему: — Як почувається красуня дружина коменданта?

Клосс глянув на годинник. Наближалася за чверть перша.

У квартирі на вулиці Валовій, п’ятнадцять Едвард теж подивився на годинник.

— Тобі вже час, — сказав він