Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

Як це мало порівняно з неозорістю людських облич, які заселили земну кулю. Ні, ми й справді ніби мурашки, бо й мурашник наш невеликий. А ще існує над головою небо, і в ньому безмежна кількість отаких земель, як наша, і немає тому небові ні кінця, ні краю. То що ж ми зі своїми болями, пристрастями, переживаннями, радістю і смутком порівняно із небом, якому нема кінця і якого й збагнути не можна, бо збагнути безмежне — це все одно, що померти. Кожна людина, померши, думав я, стає часточкою того безмежжя, тобто нічим, адже те, що буває до початку і після кінця — і є безмежжя, а значить ніщо. І світ наш, і ми, і пристрасті наші, думав я,— це короткий сон між холодного й байдужого ніщо: те, що було раніше, уже не наше і його нема, а того, що буде, знати нам не дано. Отже наш тільки сущий день, властиво суща мить, яку переживаємо, і ця мить і є справжнім життям. І все-таки відчуття, що колись не стане отієї плиткої, протяглої, яка постійно з нами, сущої миті, струснуло мене спазматично жахом — я скреготнув зубами й дернув себе нігтями. Ні, я не хотів пригасання, бо все в мені запротестувало, кров од того швидше побігла по жилах, я боявся пригасання, хотів повнокровно бути у своїй постійно плиткій сущій миті, боявся її втратити, хоч світ, у який мене пущено, дурний, жорстокий і безнадійний. Я глибше увійшов у темряву, яку скупчив біля себе, якою оповив мозок свій,— і побачив дім у саду, з другим мансардним поверхом, зі слабко освітленими вікнами, з рипливими дверима, із дерев'яними сходами на мансардний поверх. Внизу сиділа, вдягнена у чорне, жінка, яка розкладала карти, а в кутку, де світилося дві свічки в канделябрах, сестра моя грала на фортепіано етюди Шопена. Я ж увійшов у цей дім, по дорозі нарвавши жовтих із рум'янцем яблук і підійшов до столу, на якому розкладався пасьянс, і раптом покотив ті яблука по розкладених картах, впереміш яблука життя, смерті, спокуси,— і моя старенька тітка раптом розсміялася, мов дівчинка.

— Сваволиш? — спитала вона.— Що за жарти?

— А це зовсім не жарти,— сказав я.— Давайте виберемо собі по яблуку.

Сестра крутнулася на дзиґлику, встала, підійшла до столу, обличчя в неї було, мов крейда. Простягла білу, як крейда, руку й потяглася до яблука смерті.

— Ні! — вигукнув я.— Бери інше!

Біла, як крейда, рука потяглася до іншого яблука, і це також було яблуко смерті. Я прикусив губу й безгучно заплакав, а моя старенька тітка лукаво примружила око й потяглася до яблука спокуси.

— Брати це? — спитала лукаво.

Як хочете! — мовив я і побіг на сходи, гримлячи чобітьми.

— Чому не роззувся? — закричала тонко тітка, я озирнувся й побачив сестру свою в темному, білу, мов крейда, яка тулила до грудей яблуко смерті. І я не витримав цього видовища й побіг по сходах далі, і вони повели мене зовсім не в мою кімнату, а в інший часовий простір, у підвал, в якому сидів закутий у заліза архімандрит Мельхиседек Знач-ко-Яворський, тобто так само я. Саме в цей момент розчинилися вгорі двері, і в них ввалилися козаки, які прийшли звільнити мене з неволі. Мене вивели, взявши під руки, нагору, і я засліпився яскравим сонцем.

— Отче,— сказали мені козаки.— Казали, що цариця Катерина нас підтримає, а вона послала проти нас військо. Чи зрадила нас чи, може, мали облуду ми? Скільки разів ми потрапляли в таку облуду і скільки разів нас одурено було? То що ж нам тепер робити, отче, адже не встоїмо?

— Це мій гріх! — сказав я самими вустами.— Не можна сподіватися на того, хто тебе ненавидить і зневажає. Сховаймося у покору, коли не можемо відвоювати собі волі, збережімо хоча б думки про неї, аби передати їх дітям нашим!..

Вони стояли довкола мене: вусаті, мужні, жилаві, але незвично смутні, повпускали руки із шаблями, на яких вилискувало сонце, і я пішов у шерезі між них, пішов, опустивши голову й шепочучи молитву, знову-таки в інший часовий простіір, якого раніше ще, здається, не відвідував. І побачив, що переді мною двері шинку, а на плечах своїх відчув убогу одежу мандрованого дяка, в шинку ж стояв довгий стіл, а за столом сиділи люди, які всі разом обернулися до мене.

— Гетьман Іван Мазепа впав,— сповістив я.— Безтямно тікає у степи разом із тим, на кого сподівався. Темна ніч приходить у наш край!

— Отже, ти назвав царство його пресвітлої царської величності темною ніччю? — вкрадливо спитав чоловік у козацькому кунтуші з круглою, як гарбуз, головою — його й прізвище було Гарбуз.

— Так,— відповів я.— Плачу на прийдешнє своє і наше. Бачив оце щойно на небі знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікає кров. Коли не вірите, вийдіть на двір і подивіться.

Всі вискочили надвір й побачили серед неба знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікала кров. Люди попадали на коліна і звели угору руки, молячися. Не впав тільки один Гарбуз — за столом він здавався великий, а на ногах був малий, коротконогий, з важким тулубом і круглою головою. Схопився за ту круглу голову й побіг геть.

— Заплачемо, люди добрі, на майбуття своє,— мовив я.— Бачимо віщі знаки, а ці знаки увіч не на добро!

Потім знаки з неба почали пропадати: зникла спершу рука-мітла, по тому меч, лише одна велика зоря лила на землю червоне моторошне світло, ніби це з неї струміла кров.

Ми встали, пішли в шинок, і шинкарка поставила нам горілки. Пили ту горілку із поставця й пошепки перемовлялися. Говорили про біди, які впадуть на вітчизну нашу, Україну, і про те, що не зможемо їх відвернути. Що тепер у нас немає сили, аби захиститися, бо сила та у ворожих руках. Що нам виклює північний орел очі наші і серця — станемо сліпі й нечутливі. Сидітимемо біля власних корит й плямкатимемо, як свині. І з нас дертимуть шкуру і топитимуть сало для північного орла. І повіримо, що не тільки ми, а цілий світ сліпий, а серця в усіх нечулі. І будемо підхлібно служити північному орлові, і за ласку матимемо, коли він плюне нам ув обличчя. Ось про таке говорили ми, пускаючи по колу поставець і сидячи за столом, освітленим тільки однією свічкою. І сиділи б, може, більше, коли б не відчинилися двері і в них не постав карлик у козацькому кунтуші і з круглою, як гарбуз, головою, він і прозивався Гарбузом. За карликом стояли москалі.

— Проголошую слово і діло государеве! — сказав дзвінким хлоп'ячим голосом карлик Гарбуз.— Ці люди говорили проти його пресвітлої царської величності. Марновірно казали про якісь знаки на небі, а я в небо дивився і ніяких знаків не побачив!

Москалі дзв'якнули зброєю і ввійшли у шинок. Зайшов і офіцер, витяг шаблю й проголосив голосно:

— Іменем його пресвітлої царської величності, государя нашого, ви заарештовані...

Отаке чудне привиділося мені в короткому забутті чи півсні, чи в маренні, коли приліг на ліжко в порожньому своєму домі. Вдарили двері — зайшла мати. Пішла поцілувати мене, вся засвітившись од радості.

— Холоднішає наніч,— сказала.— Я така рада, що ти приїхав. А ми вже думали з батьком святкувати Новий рік самі. Він ще не прийшов?

Але він уже прийшов також. Стояв у прочілі кімнати, як завжди, притомлений і смутний, і всміхався до мене славною усмішкою.

— Чудово, що приїхав,— сказав він,— бо ми вже з матір'ю трошки й засумували.

Я помітив, що горить уже електричне світло, і це світло падало просто на батькове обличчя, і ще я помітив, що те обличчя мені невимовно рідне і знайоме, як і друге, жіноче,— материне. І радість, яка щиро струмувала із тих лиць, була трохи й таємнича, бо всі новорічні ночі таємничі, бо ми підійшли до чергового рубежу, який готувалися переступити, і нам від того сумно й радісно водночас. І це так чудово, коли тобі, мандрівникові, можна повернутися додому, бо що ми в цьому світі без дому й родини? І я відчув, як в мене спадає брила тільки-но побаченого видіння, брила отих різних часових площин, у яких блукало моє "я"; як добре, що тих часів уже немає! Але в глибині душі я знав, що це облуда, бо минулі часи є, а я в цій хаті уже не господар, а гість, що самотність моїх батьків не зникне від того, що я приїхав їх навістити,— вона тільки починається.

— Що ж,— сказав я, встаючи,— будемо святкувати Новий рік!..

І ми святкували Новий рік. Просто й буденно, як це робили не раз: трохи випили, трохи поїли, а потім вирішили з батьком прогулятися. Мати від прохідки відмовилася, ніби відчуваючи, що між нами поведеться чоловіча розмова, отже залишилась удома. Ми ж одяглися, пожартували з матір'ю, звинувативши її за домосидність, і вийшли надвір. І раптом зупинилися вражені: серед неба висіли меч, червона зоря і відрубана рука, що нагадувала мітлу, з якої точилася кров. Безмовно стояли, закинувши до неба голови, а знаки серед неба почали мінитися, розставати, нарешті зникли.

— Що це було? — спитав батько.— Дивні речі!

— Знаки небесні,— мовив я і раптом відчув, що говорю це не своїм голосом, а голосом мандрованого дяка з початку XVIII століття, власне з 1709 року.— Ці знаки увіч не на добро!..

— Віриш у такі речі? — спитав батько.

— А ти?

— Не знаю... Поживемо — побачимо. Зрештою, з новим правлінням сподіватися чогось доброго годі,— він раптом засміявся.— Ні, я не вірю в небесні знаки!

Пішли по засипаній снігом вулиці, машини тут не ходили, приморозило, сніг рипів, і кроки наші голосно відлунювали. Вікна ще здебільшого світилися — люди святкували. Небо було чисте, і місяць обливав нас, відкидаючи сірі рідкі тіні. Я розповів батькові про свій сон-видіння, він слухав уважно, але мовчав.

— Тобі нічого не ввижалося подібного? — спитав я.

— Багато чого може ввижатися,— сказав батько.— Не надавай цьому значення.

Але я бачив, що він був уражений. Щось я у ньому зачепив сокровенне. А може, його вразили ті знаки на небі, і він хотів мене заспокоїти.

Вийшли на Чуднівську, тут стояли ліхтарі й світили, вряди-годи проїжджали машини. Тобто знаходилися люди, які замість того, щоб святкувати, мали обов'язок кудись їхати. Дивний усе-таки цей світ!

Я розповів батькові про Івана Маркіяновича і про його пропозицію: може тому, що ми проходили повз школу.

— Справді таке запропонував? — спитав батько.— А що сам про це думаєш?

— Думаю, що це дурне,— мовив я.— Коли вже чогось досягну, то в чесний спосіб.

Батько зирнув на мене коротко, і ми йшли якийсь час мовчки. Яскраво палав над головою місяць.

— Добре, що так думаєш,— нарешті сказав батько.— Ні я, ні мати навіть з любові до тебе цього не могли б зробити.