Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Краще вже взяти шкіряний гаманець — він повнісінький! Він хоче його схопити, але права рука не слухається. Розкрити гаманець і взяти звідти кілька срібних монет теж варт, але з цим забагато мороки. Взяти гаманець і сунути його в кишеню — одразу помітять. А час не сто-, їть, хвилини тягнуться, кожна хвилина — рік... Раптом він почув шурхіт. Ага, литвак уже човгає своїми стоптаними пантофлями... Поворот ключа правою рукою в протилежний бік, і Шолом виходить з кімнати знову з порожніми руками. Він був певен, що обов'язково когось зустріне, а виявляється — нікого нема. Повернутися назад — уже надто пізно. Слід було раніш! Проґавив таку нагоду... "Ти ідіот, Шоломе! Ідіот і злодій! Те й те разом!.."

Зате третя спроба, через якийсь час, цілком вдалася., Не марнуючи часу на зайві готування, Шолом одразу підскочив до стола, відімкнув замок, тикнув руку в шухляду, схопив гаманець, сунув у кишеню, знову замкнув шухляду й подався із своїми книжками до училища, поволі, не поспішаючи й начебто зовсім спокійно, навіть мляво. Та коли він вийшов з хати, то відчув, що гаманець пече йому тіло крізь кишеню й що він ані в якому разі не повинен тримати його в себе, тим паче в перший день. І Шолом, замість іти в училище, заскочив у дровітню, нахилився й засунув гаманець у далекий темний закуток, між дровами та стінкою. Потім уважно оглянув це місце, щоб добре запам'ятати його, і — марш у школу!

Якщо вам доведеться коли зустріти чоловіка, в якого обличчя аж пашить, очі горять, він незвично збуджений, ладен заради вас у вогонь і воду, але неуважний, заглиблений у себе,— то знайте, що цей чоловік має якусь таємницю, відому лише йому та богові. Отакий саме вигляд і мав того ранку герой нашого життєпису. Він дивився на всіх винуватими очима, наче грішник якийсь, і йому здавалося, ніби всі здогадуються про його велику таємницю. Його товариш Еля, який знав Шолома краще, ніж будь-хто, спитав його:

— Шоломчику, що це з тобою діється? Ти знову намалював крейдою якусь штукергю на паркані?

— Припни язика, Елю, а то я намалюю тобі таку шту-керію на пиці, що забудеш, як тебе звутьі

— Невже? Ану, спробуй, побачимо, хто кого!

Еля закачав рукави й приготувався дати здачі, як він це умів. Та його товаришеві було не до бійки. Всіма своїми помислами, всім своїм єством він був там, у дровітні, біля гаманця... Поспішаючи, Шолом забув навіть заглянути в гаманець. Він ледве діждався кінця лекцій, щоб прийти додому, заскочити на хвилинку в дровітню й хоча б одним оком глянути, скільки грошей у гаманці, яким багатством він тепер володіє...

Дома Шолом застав страшенний переполох, справжній розгардіяш. Усі постелі розкидано, у кухні все шкереберть. Служниця плаче, присягається, що вона сном-духом не відає нічого. Батька не можна було пізнати — він почорнів, як земля, й зігнувся в три погибелі, а мачуха кипнем кипить з гніву, лютує, кляне на всі заставки. Кого саме, сказати важко, бо її прокльони адресовано кудись у простір: "З-перед самого носа забрали, щоб вас лиха смерть забрала!", "Гаман з грошима наче крізь землю пішов, щоб ви вже крізь землю пішли!", "Ніхто не бачив гаманця, щоб ви світу божого не бачили!", "Хто тепер захоче стояти у нас на квартирі, щоб ви правцем стояли!" А сам пожилець Вольфсон стоїть у своєму халатику, з товстою сигарою в зубах, засунувши руки в кишені, й, дивлячись з усмішкою на дітей, каже собі самому:

— Лише сьогодні вранці тримав гаманця, ще з хати не виходив...

— Ви не бачили гаманця? — питає батько дітей. І Шолом відповідає за всіх:

— Якого гаманця?..

Батько рідко коли сердиться. Але цього разу він уже не може стриматись і напускається на свого улюбленця:

— "Якого гаманця?" — перекривляє він Шолома.— Як вам подобається цей простачок! Цілий ранок тільки й мови Що про гаманець, а він питає, якого гаманця? — І батько звертається до пожильця: — Скільки грошей було у вашому гаманці?

— Річ не в грошах,— відповідав Вольфсон.— Ідеться про гаманець. Лише сьогодні вранці я тримав гаманця, навіть з хати не виходив ще...

Ні, тепер не час дізнаватися, скільки грошей у гаманці. Шолом не такий ідіот, щоб тепер, у гарячу хвилину, йти в дровітню й поратися з гаманцем. Він може почекати й відкласти цю справу на завтра чи на позавтра. А поки що треба взятися до книжок, виучити географію, історію, розглянути кілька геометричних теорем... Його, мовляв, уся ця пригода не стосується — невинне ягня, та й годі! А навколо страшенна буча! Служницю звільнили, мачуха шаленіє, уся хата ходить ходором. Всі шукають гаманця, і Шолом шукає разом з усіма. Він зиркає на батька, і серце в нього завмирає — він не може дивитись на його зігнуту спину, чути його зітхання й стогони. І лише тепер злодюжка відчуває, яку огидну штуку він утнув. Шолом уже шкодує за тим, що сталося, і гнівається на лукавого, який підбив його на такий гріх, штовхнув на слизьку стежку.

Кожна година тяглася, мов рік, день здавався вічністю. Ледве діждавшися вечора, коли весь тарарам, весь розгардіяш трохи вщух, а інші хатні клопоти й турботи про хліб насущний змусили на якийсь час забути про крадіжку, юний злодюжка вислизнув надвір і прокрався в дровітню. Він опустився на землю, витяг гаманця, відкрив і заглянув у нього... Там лежала старовинна, стерта монета. Колишня її вартість становила, мабуть, десять копійок, але тепер вона нічого не була варта, бо ніхто уже не брав її. А сам гаманець теж нічого не був вартий. Зовсім нікчемний гаманець: замочок поганенький, шкіра його заяложена, зморщена й пожовкла, як обличчя старої баби,— такий гаманець огидно брати в руки!.. То чи варт було заради цього дрантя вчинити такий гріх, порушити одну з десяти біблійних заповідей: "Не укради!"

Коли Шолом повернувся у хату, мачуха наказала йому внести пожильцеві самовара. Щоразу, коли пожильцеві Вольфсону подавали самовар, він починав потирати руки й казав співучим голосом, римуючи слова: "Ану, давай, давай, будемо пити чай!.." Тепер він ще додав: "Ну, що чути, нема гаманця?.." І глянув хлопчикові в очі. Шолом відчув у його словах і погляді приховану іронію. А може, це йому тільки здалося так? Як то кажуть: "Знає кицька, чиє

т

сало з'їла..." Або: "На злодію шапка горить..." В усякому разі, юний злодюжка люто зненавидів у цю хвилину Вольф-сона, не міг дивитися на його литвацьке обличчя й слухати його литвацьку вимову, проклинаючи й те, й те страшними прокльонами. Але як його бути з гаманцем? Це ж не діло — його ще можуть знайти в дровітні. Якби не поспішили звільнити служницю, то можна було б гаманця підкинути. А тепер, коли її вже нема, підозра обов'язково паде на дітей. Кепська справа!..

Вночі Шолом довго не міг заснути. Йому все здавалося, що то сон, лихий сон. Невже це правда? Невже він злодій? Звичайнісінький злодій?! Як низько може впасти людина! Його аж піт пройняв від цієї думки. А що буде далі?.. Далі він заснув, і йому верзлися гаманці — не гаманці, а якісь гидкі живі істоти, облізлі, жовклі й зморщені, холодні й слизькі, мов гаддя, жаби... Вони ворушаться, повзають по тілі, залазять за комір, під пахви — бррр!.. Він прокинувся, почав роздивлятися під ковдрою, мацати тіло — це, хвалити бога, тільки сон. Але як спекатися гаманця? Не залишається нічого іншого, як закинути його в таке місце, де жодна жива душа не зможе його знайти. Постає питання, куди саме? До сусіда в город? Десь на кладовищі? У жіночу синагогу? Ні, найкраще буде — з моста в річку. І найслушніший для цього час — субота. На цьому він і спинився.

Субота. Кінець літа. Надворі ще тепло. Молодики ще гуляють без верхнього одягу, дівчата ще ходять з парасольками. Серед шпаціруючих і наш герой з гаманцем. Гаманець захований глибоко в кишеню й ущерть напханий камінчиками, щоб він одразу поринув на саме дно річки. Як на те, на мосту повно людей, а Шоломові ж треба, щоб ніхто не бачив, як він здійснюватиме свій задум. Шолом довго походжає серед натовпу, зазирає всім у вічі, й він ладен заприсягтись, що люди якось дивно поглядають на нього. А може, це йому тільки здається? Знову-таки: "На злодію шапка горить..." Нарешті Всевишній зглянувся на нього, навколо нікого нема. Шолом перехилився всім тілом через поруччя, удаючи, ніби побачив у воді бозна-яке диво, і намацав у кишені клятого гаманця. Йому здалося, що в руці у нього якась бридка жива істота, щось ніби гадюка. Він поволі витяг це з кишені, розтулив пальці. Плюх —

і гаманець зник! На воді, де впав гаманець, виникло коло. Воно почало ширшати дедалі більше, потім виникло ще одне коло, потім третє... Шолом не міг відірвати очей від того місця, де він потопив свій гріх, поховав свою таємницю навік-віки. Раптом чийсь приємний голосок вивів його з задуми й забринів чарівний сміх:

. — Рибки плавають? Ха-ха! А чим іншим можна тут милуватись?

Шолом повернув голову й побачив канторову дочку з подругою.

— Ви вже давно тут стоїте? — спитав він дівчат.

— Весь час, ха-ха! — відповідають вони сміючись. Шоломові наче щось урвалося всередині — невже вони

все бачили?

Дурний хлопчак! Марно він страхався. На нього чигала інша біда, якої він аж ніяк не сподівався. Йому судилося пережити, як побачимо далі, нову драму під назвою "Кан-торова дочка".

55

КАНТОРОВА ДОЧКА

Дочка кантора Цалі. — Палка любов.-Листування двох юних сердець. — Лист нашого героя потрапляє в чужі руки

Таку саму іроль, яку в великому місті відіграють тепер гімназисти й студенти, відігравали колись у маленькому містечку учні повітового училища. Одного їм тільки бракувало — уніформи. Та це не заважало дивитися на них, як на справжніх героїв. їм дозволялося таке, чого звичайним хедерникам аж ніяк не подарували б. Вони, скажімо, могли безкарно підстроїти каверзу шамесу, купатися в річці поза купальнею, жартувати з кого завгодно й навіть розмовляти з дівчиною, аби вона була з гарної сім'ї. А дівчата просто-таки упадали за ними. Проте я мушу одразу застерегтися, що тут флірту або романів і помину не було. То були найчистіші, найсвятіші відносини, які тільки можливі між юнаком і дівчиною. Я анітрошечки не прибільшу, коли скажу, що відносини між ангелами не можуть бути чистішими й невиннішими, ніж відносини між канторовою дочкоїр й юним героєм цього життєпису.