Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Батько читає, а гості сидять навколо стола, курять і регочуть, аж заходяться сміхом. Раз у раз читця перепиняє голосний вияв захвату й добродушна лайка на адресу автора: "Ото бісова душа! Шалапут! Байстрюк! Хай йому дідько!.." Навіть сам читець не міг стриматись і давився зо сміху. Діти не хотіли йти спати, а Іїїо-лом і поготів! Він, звісно, не розумів, що саме батько читає, але йому було цікаво дивитись, як ці дорослі люди, бородані, раз у раз пирскають сміхом, регочуть, аж кишки рвуть зо сміху. Шолом сидів осторонь, дивився на сяючі обличчя гостей і заздрив тому чоловікові, який створив таку книжку. Його опановує палка мрія теж написати, коли він виросте, таку книжчину, щоб люди, читаючи її, сміялися й добродушно злегка лаяли його...

Так чи так — чи буде Шолом письменником, чи ні, чи він писатиме староєврейською мовою, чи російською,— але освіченою людиною він напевно буде. Щодо цього не може бути ніяких сумнівів. Він мусив, він хотів будь-що стати освіченою людиною. Він хотів усе знати, все вміти. Навіть грати на скрипці. Здавалося б, яке відношення має гра на скрипці до освіти? Але вона має відношення, і навіть безпосереднє відношення. Уміння грати на скрипці вважалося тоді такою самою ознакою освіченості, як, скажімо, знання німецької чи французької мови. Практичної користі від цих знань ніхто не сподівався, але кожна пристойна дитина, яка хотіла стати всебічно освіченою людиною, повинна була все знати. Тому майже всі хазяйські синки в місті вчилися грати на скрипці. Хаїм Фрухштейн грав на скрипці. Цаля Мерперт грав на скрипці. Мотл Срібний грав на скрипці, й ще багато хлопчиків грали на скрипці. А він, Шолом Рабинович, хіба гірший за них? Але батько заперечував — він не визнавав скрипки. То зайва річ, казав він, шкода часу, та й пасує вона тільки до музикантів. Математика, географія, словесність — це діло. А терликати на скрипці — що то за робота?

Так міркував Нохем Рабинович, і з свого погляду він, можливо, мав рацію. Але послухайте, що казав з цього приводу музика Єшуа-Гешл. Єшуа-Гешл — людина делікатна й побожна, з великими густими пейсами — авторитетно заявляв: "Одне одному не заважає. У мене теж є діти не гірші за інших єврейських дітей, вони теж неабиякі пустуни, добрі чортяки. То що з того? Гадаєте, вони не грають у мене на всіх інструментах?.." А музика Бенціон що казав? Отой Бенціон, який навчив усіх згаданих хлопчиків грати на скрипці, мав запалий ніс і тому трохи гугнявив. Він проекзаменував хлопчика Рабиновича, дав йому кілька лекцій з першої частини "Беріо", після чого сказав у присутності своїх учнів, що в цього хлопчика "фаланф", що на Бенціоновій гугнявій мові мало означати "талант". Чи Шолом справді мав талант, чи ні,— цього він не знає. Шолом тільки знає, що змалку його вабило до музики і що він мріяв про скрипку. І як на те, неначе його хтось навмисно дражнив, йому завжди доводилося обертатися в світі співу й музики, бувати серед канторів та музикантів.

У них у хаті майже завжди бували кантори й півчі, бо сам Нохем Рабинович умів молитися співучим голосом перед аналоєм і був неабияким цінителем співів. До того ж їхній заїзд був, можна сказати, єдиною станцією для при-

їджих канторів. Не було такого місяця, щоб у їхньому дворі не з'являвся фургон, напханий дивними пасажирами, жвавими, верткими й завжди голодними. Були вони здебільшого страшенно обшарпані, як то кажуть, босі й голі, але шиї їхні були ретельно закутані в шарфи, в теплі вовняні шарфи. Мов та сарана, накидалися вони на заїзд, жадібно поїдали геть усе, що їм давали. Всі вже знали: раз приїхала голодна компанія, то це напевно півчі з все-світньовідомим кантором. Цілі дні всесвітньовідомий кантор випробовував, надриваючи горло, свою "коловратуру" й ковтав сирі яйця, а півчі так старалися, що аж на стінку лізли. Маючи здорові апетити, але здебільшого слабкі голоси, ця компанія не дуже захоплювала людей своїми молитовними співами, зате вони, добре наївшись і напившись, забиралися з міста, нічого не заплативши хазяям. Мачусі це, звісно, було дуже не до смаку, і вона стала потроху віднаджувати всесвітньовідомих канторів, просила їх, щоб вони краще заїжджали до Рувима Ясногородського, бо їдців вона й без них має, нівроку, досить, крикунів, хвалити бога, теж є чимало... В усякому разі, діти Рабиновича стільки наслухалися співів, що вони знали напам'ять, кому належить та чи та молитовна мелодія: канторові Пиці чи канторові Миці, каштанівському, сідлецькому, кальварій-ському канторові чи самому Нісі Бельзерові. Траплялися дні, коли співи, так би мовити, носилися в повітрі, в голові снувались якісь задуми, а в горлі тріпотіла якась мелодія, не даючи заснути.

Так стояла справа з співами. Що ж до музики, то герой цього оповідання мав можливість її слухати ще частіше, ніж канторів, і музика Єшуа-Гешл з густими пейсами, і гугнявий Бенціон жили поблизу хедеру, тому по дорозі в хедер доводилося пройти повз Єшуа-Гешла й Бенціона. Це було, власне, зовсім не обов'язково, їх можна було досить легко обминути, і так вийшло б навіть значно ближче. Але Шоломові подобалось проходити саме повз них, зупинятись під їхніми вікнами й слухати, як музика Бенціон навчає своїх учнів грати на скрипці або як Єшуа-Гешл репетирує із своїми синами, які вміють грати на різних інструментах. У такі хвилини Шолома не можна було відірвати від вікна, зрушити з місця. Синки Єшуа-Гешла помітили його, і найстарший з них, Гемеле, почастував Шолома один раз смичком, а вдруге квартою води. Та це не допомогло. Одної цигарки було дрсить, щоб здружитися з Гемеле, і відтоді Шолом став своєю людиною в домі Єшуа-Гешла. Тепер він не пропускав жодної репетиції, а репетиції відбувалися там мало не щодня. Отак він потрапив у середовище музикантів, познайомився з усім їхнім племенем, з їхніми повадами і звичками, з їхнім артистично-циганським побутом і навіть з їхньою музикантською мовою, яку він згодом, уже як Шолом-Алейхем, частково використав у своїх творах: "На скрипці", "Стемпеню", "Мандрівні зірки" тощо.

Як бачите, можливостей навчитися гри на скрипці було предосить. Він наслухався багато музики, і талант, як запевняв музикант Бенціон, Шолом теж мав. Чого ж ще бракувало? Інструмента, скрипки. А скрипка коштує грошей, але грошей нема І Що ж його робити? Треба, отже, дістати гроші... І тут, коли дійшлося до грошей, трапилась історія, смішна, але сумна, щось ніби трагікомедія.

54

НЕ УКРАДИІ

Постояльців гаманець з дрібними грошима.—Наш герой учинив нрадіжну й шнодус. — Ян спенатися гаманця?

Серед тих, що зупинялися в заїзді Рабиновичів, був один постійний пожилець, з литовських євреїв, хліботорго-вець з Пінська, на прізвище Вольфсон. Цей Вольфсон жив у них місяцями й мав уже свою постійну кімнату, яку називали "Вольфсонова кімната" навіть тоді, коли він сам був у Пінську. І самовар йому теж подавали окремий — "Вольфсонів самоварчик". Вольфсон став своєю людиною у Рабиновичів і їв те, що вони їли. А коли хазяйка, тобто мачуха, була в поганому настрої, то йому діставалося так само, як і іншим у сім'ї. У хаті він носив коротенький халатик, а іноді ходив зовсім без халата й курив товстезні сигари. Він страшенно любив балакати; тримаючи сигару в зубах і руки в кишенях, він говорив, говорив без угавуї Кімнату він звичайно залишав відчиненою, самовар завжди стояв у нього на столі, а шухляда в столі хоча й була замкнена, але ключі висіли тут-таки, в замку: поворот ключа, і шухляду відчинено. Що в цій шухляді лежить, знали всі. Там були книжки, листи, рахунки й гроші: велике, товсте портмоне ущерть напхане асигнаціями,— хто його знав, скільки їх там єі — і ще шкіряний гаманець, старий, облізлий, але завжди повний дрібних грошей, срібла й мідяків — теж, мабуть, чималенька сумаї Якби такий хлопчик, як Шолом, мав хоча б половину, то цього було б предосить, щоб купити найкращу в світі скрипку.

Вольфсон не раз відчиняв шухляду в усіх перед очима, і Шолом мимохіть кидав оком на портмоне, напхане асигнаціями, і особливо на шкіряний гаманець з дрібними грошима. Йому б дуже хотілося, щоб Вольфсон загубив гаманець, а він, Шолом, щоб його знайшов. Це б вийшло, так би мовити, ненавмисно й корисно... Повернення згуби — таки добре діло, але мати такий гаманець з дрібними грошима — ще краще діло... Та цей литвак не губив гаманця!.. Тоді Шолом наважився й вирішив: коли Вольфсон доручить йому почистити штани й забуде в них гаманець, то він дідька лисого поверне його власникові! Гаманець, припустимо, вислизнув під час чищення з кишені, то хіба він, Шолом, винен? Але Вольфсон теж не дурень: перед тим, як доручити дітям почистити свій одяг, він ретельно випорожняв усі кишені. Ото литвак! Шолома взяла досада. Раз людина гаманця не губить і не забуває, то треба хоча б зазирнути в цей гаманець, хоч подивитися, скільки там грошей... І з цією метою — не для того, щоб, крий боже, вкрасти, а тільки з цікавості,— Шолом одного ранку заскочив у Вольфсонову кімнатку, трохи покрутився там, ніби прибираючи на столі, поки литвак стояв у залі з товстою сигарою в зубах і теревенив. Але з усього цього нічого не вийшло. Тільки-но Шолом доторкнувся до холодних ключиків, йому здалося, ніби вони зняли неймовірний дзенькіт, і в нього руки й ноги затрусилися. Він рвучко повернувся й вибіг з кімнати з порожніми руками.

Отже, перша спроба не вдалася. Шолом чекав другої нагоди й разом з цим картав себе як злодія: "Ти злодій, Шолом! Якщо тобі навіть тільки один раз спала грішна думка, ти вже злодій... Злодій! Злодій!"

Другої нагоди не довелося довго чекати. Вольфсон не любив бути на самоті, серед чотирьох стін своєї кімнатки. У залі звичайно завжди сиділи постояльці, і він волів коротати час з ними та, пахкаючи сигарою, теревенити. Скориставшись з цього, Шолом знову заскочив у Вольфсонову кімнатку, тепер уже з наміром не тільки подивитися, а й

де з чого поживитись. Адже він уже однаково злодій. Перехилившися через весь стіл, неначе він хотів щось дістати з протилежного краю, Шолом ухопив лівою рукою холодний ключик, поворот праворуч — і замок відімкнувся з тихим дзенькотом — дзінь! — і умовкнув. Він заглянув, усередину й заціпенів. Спершу йому впав в очі відкритий товстий бумажник ущерть набитий асигнаціями: червоними десятками, синіми п'ятірками, зеленими троячками й жовтими карбованцями,— бозна-скільки там могло бути! Якби він витяг хай навіть одну червоненьку, все було б гаразд! Хто зверне на це увагу? То бери, дурню, тягни! Та ні, він не може! Руки в нього тремтять, зуби цокочуть, дух спирає.