Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Циган розмовляв якимось дивним голосом, незрозумілою мовою і, похитуючи головою, так кумедно кривився, що аж ніяк не можна було стриматися від сміху: "Дай, барин! Харош обежьян! Американску!.." І хлоп'ята заходилися реготом... Навіть оцих двох зустрічей було предосить, щоб двоє таких хлопчаків-капосників, як Шолом, син Нохема Рабиновича, і Еля, син писаря Доді, заприятелювали. А тут вони ще опинилися в одному класі повітового училища на сусідніх партах. Шолом побачив свого нового товариша Елю в класі, на першій-таки лекції, саме тоді, коли той простягав руку і, похитуючи головою, скривився, як циган: "Дай, барин! Харош обежьян! Американску!" Скажіть самі, хіба можна було стриматись і не зареготати? Обом, звісно, добре нагоріло, їх залишили без обіду, і тут хлопчаки остаточно здружилися навік-віки.

Відтоді вони стали жити, як одна душа. Куди один, туди й другий. Разом вчилися, і вчилися добре. Вони дали один одному слово випередити всіх, бути першими, найкращими учнями в класі. І ці двоє таки домоглися свого, набагато випередивши своїх класних товаришів, і переходили з класу в клас першими учнями, але разом із цим вони уславились також, як найперші, най відчайдушніші пустуни. Ніхто з міських хлопчиків на наважувався на такі витівки, які витворяли Шолом та Еля. Вони ж бо найкращі учні, "пенсіонери", стипендіати — їм усе дозволено! А як досконало вони знали граматику! Тільки-но почують якесь слово, вони одразу вдаються до граматики й починають його відмінювати. Скажеш, наприклад: "Стіл", а вони: "Стіл, стола, столу, стіл, столом, на столі". Або скажеш: "Ніж", а вони: "Ніж, ножа, ножу, ніж, ножем, на ножі". А географія! Хто ще так добре міг пояснити, чому земля кругла? Що навколо чого крутиться — земля навколо сонця чи сонце навколо землі? Звідки береться вітер? Що відбувається раніш — грім чи блискавка? Звідки береться дощ?

З усіх предметів, які вони вивчали в школі, Шоломо-вому батькові подобалася тільки географія, бо географія робить людину освіченою. Щоправда, математика теж непогана наука — вона загострює розум, але не більше. От, скажімо, Йося Фрухштейн, проста людина, ніде не вчився, проте дайте йому найскладнішу задачу, і він її одразу розв'яже усно. Чи візьміть, наприклад, Колектора. Де він учився? Десь у єшиботі. Проте, гадаєте, він не знає алгебри? Про Лейзера-Йосла нічого й казати, а про Арнольда з Підвірок і поготів! Арнольд хоч зараз може скласти іспит. Ні, кажіть собі, що хочете, географія — не математика. Географію треба вивчати, географію слід знати. А Шолом знає географію. Батько дуже любить розмовляти з ним про цей предмет, і він відчуває себе щасливим, коли при цьому є ще хто-небудь.

Цікаво буває, коли під час такої розмови присутній дядько Пиня. Погладжуючи бороду й усміхаючись, він глузує з маленького філософа, що так носиться із своєю географією. Такий хлопчисько, такий капшук дозволяє собі зухвало твердити в очі своєму дядькові, літній людині, ніби не сонце крутиться, а земля. А ось у біблії виразно сказано: "Сонце, зупинись у Гібеоні!" Хто може це заперечити?

— Ось ти кажеш, наприклад, ніби спершу гуркоче грім, а вже потім мигтить блискавка. Але ж ми раніш бачимо блискавку, а лише потім чуємо грім! — кепкує з Шолома дядько Пиня й заходиться сміхом.-— Далі ти кажеш, що земля — куля, тобто кругла, як яблуко. Чим ти мені це доведеш?

— Якщо ви, дядьку, хочете переконатися в цьому,— відповідає Шолом,— то встаньте, будь ласка, завтра вдосвіта й подивіться на шпиль монастирської дзвіниці при сході сонця, тоді ви побачите, що насамперед освітлюється саме цей шпиль...

— Мені, звісно, більш нічого робити, крім як вставати вдосвіта й дивитися на церкву заради твоєї географії, ха-ха-ха!..

Ні, дядько Пиня невдоволений ні з географії, ні з класів і ні з того, що його племінник приятелює з синком писаря Доді. Хто його знає, на які похилі стежки той заведе Шолома... До дядька Пині вже дійшли не дуже гарні чутки про цих хлопчаків. Він чув, що вони кожної суботи йдуть гуляти в Підвірки, носять із собою в кишені хустинки в суботу й розмовляють не по-єврейськи, а по-російському. Ой леле, все це була щира правда! Ще й більш од того, вони справді йдуть щосуботи в Підвірки, але не гуляти, як ми далі побачимо. Вони носять із собою в суботу не лише хустинки, а й дрібні гроші, щоб купувати грушки, і розмовляють про такі речі... Ах, якби дядько Пиня почув, про що вони розмовляють, та й як розмовляють! Якби дядько Пиня ще знав, що хлопчаки катаються човном, забираються вдвох геть далеко на протилежний берег і там, лежачи на зеленій травиці, читають книжки (російські) та співають пісень (російських), марять наяву, думами в хмарах літають, мріють про майбутнє, коли скінчать повітове училище. Куди вони поїдуть? Що вивчатимуть? Ким будуть?

І, ніде правди діти, настрій був, так би мовити, не єврейський, і єврейського змісту в цих мріях не було, бо Еля ріс у сім'ї, далекій від усього єврейського. Хоч, одне одному не заважає, ляпасів за те, що він не хотів молитися, Еля діставав од свого батька не менш, ніж усі інші хлопчаки від своїх батьків. Боюся, що всі батьки такі. Ви ще й тепер можете зустріти батьків, які самі грішать, а хочуть, щоб їхні діти були статечні й побожні, не схожі на власних батьків...

Неохота молитися була у хлопчаків давньою хворобою, ще з хедеру. Вони часто-густо цроминали молитви, а відколи хлопчики почали відвідувати класи, вони майже перестали молитися. Батько це знав, але вдавав, ніби нічого не помічає. Та знайшлися такі, що стежили за ними і відкрили батькові очі, щоб він, нарешті, побачив, як його діти поступово збочують з правдивого шляху. Це призвело до того, що діти зовсім кинули молитися, та ще відчували при цьому якесь душевне задоволення. Недаром старий меламед, пояснюючи своїм учням, цим маленьким грішникам, суть гріха, казав, що страшний не самий гріх, а потяг до гріха. Шолом ще й досі пам'ятає смак свого першого гріха — осквернення суботи. А сталося це так.

Суботній день. Обивателі пообідали й поринули в солодкий сон. Надворі ані живої душі. Тихо, спокійно — можеш собі робити, що хоч! Сонце пече, як у пустелі. Вибілені стіни будинків та дерев'яні паркани дворів так і просяться, щоб на них що-небудь намалювати. Шолом засунув руки в кишені — там лежить у нього шматочок крейди, тієї крейди, якою пишуть у класі. Він озирається на всі боки — нема нікого, віконниці зачинені. А лукавий нашіптує: "Малюй!.." А що його малювати? І він нашвидку малює чоловічка, якого всі діти звичайно малюють, наспівуючи при цьому відому пісеньку:

Точка, точка, запятая, Минус, рожица кривая, Ручка, ручка и кружок, Ножка, ножка и пупок.

Чоловічок з круглим личком, ручками, ніжками та сміхотливим ротиком готовий. Художник Шолом знову озирається навколо — нема нікого, віконниці зачинено. І лукавий нашіптує: "Пиши!" А що його писати? І він пише під малюнком гарними, круглими літерами:

Кто писал, не знаю, А я, дурак, читаю.

Шолом не встиг перечитати написане, коли раптом відчув, як чиїсь пальці вхопили його за ліве вухо, і досить міцно!

Думаю, що ніхто з читачів не здогадається, хто саме спіймав героя цього життєпису під час вчинення такого ганебного гріха, як прилюдне осквернення суботи. То, звісно, був не хто інший, як дядько Пиня. Як на те, саме він прокинувся раніш за всіх і раніш за всіх подався кудись із суботнім візитом. Що було далі, не варт розповідати. Кожен може собі уявити, що цього разу ніщо не допомагало, ні сльози, ні благання. Дядько Пиня відвів вимазаного крейдою хлопця додому й віддав його в батьківські руки. Але то ще була дрібниця порівняно з тим, що було згодом, коли все місто дізналося про цю історію й вона дійшла до начальства повітового училища. Хлопчакові загрожувало виключення. Батько мало не плакав. Бідолаха мусив піти до пана директора й уклінно благати його за свого сина. І тільки завдяки тому, що Шолом був один з найкращих учнів у класі, стипендіат, йому подарували, та й батька пожаліли, і не виключили з училища. Зате вчителі нагородили учня новим прізвиськом. Викликаючи Шолома до дошки, вони не називали його, як досі, на імення, а вигукували або "художник", або "письменник", розтягуючи це слово якомога довше: "Письме-е-ен-ник!"

Це прізвисько залишилося за ним уже назавжди.

53

СЕРЕД КАНТОРІВ ТА МУЗИК

Історія з еврейсьною книжною, що змушує сміятись. — Кантори з "ноло-вратурою". — Музина Йошуа-Гешл з його галайстрою. — Потяг до снрипни

Нахил до "письменництва" герой цього життєпису виявляв ще змалку. Його мрія була стати автором, письменником, не таким, що пише крейдою на стіні, а справжнім письменником, автором книжки. Йому провіщав ще старий друг Колектор, що він коли-небудь стане письменником

і писатиме староєврейською мовою, як Цедербаум, Готлог бер *, Єгалел * та інші видатні люди. Арнольд з Підвірок доводив щось зовсім інше, а саме: якщо цьому хлопцеві судилося стати коли-небудь письменником, то він писатиме російською мовою, а не староєврейською. У "Гамейліці" *, казав він, є й без нього досить дилетантів, невігласів, меламедів і балакунів! Не Цедербаум, не Готлобер, не Єгалел, а Тургенєв і Гоголь, Пушкін і Лєрмонтов — ось хто повинен стати його провідною зіркою...

Однз слово, або староєврейською мовою, або російською, але що хлопець писатиме мовою їдиш *, таке нікому навіть на думку не спадало. Хіба їдиш теж мова? Власне, розмовляли всі тільки їдиш, але що мовою їдиш можна писати — цього ніхто собі не уявляв."Жаргон"—чтиво для жінок. Чоловік соромився тримати в руках таку книжку, бо люди ще можуть сказати, ніби він невіглас.

Проте авторові ще змалку пам'ятається, що одна єврейська книжка, написана саме "жаргоном", мала величезний успіх у маленькому закутньому містечку Воронків. Що то була за книжка, герой цього життєпису згадати не може. Він тільки пам'ятає, що книжчина була маленька, худенька, розідрана, з пожовклими заяложеними сторінками, без обкладинки й навіть без титульної сторінки.

Кінець суботнього дня. До Нохема Вевикова зібралися всі шановні обивателі містечка на проводи суботи. Мати порається в кухні коло волоського борщу, а присутні тим часом розважаються, слухаючи реб Нохема, який читає вголос якусь книжку.