Читати книгу - "Зелені мартенси, Іоанна Ягелло"

Так-от, слід визнати, що після недільного побачення з Оптою я ні на чому не можу зосередитись. Думаю лише про те, чи побачу її, чи ні, навіть упіймав себе вранці на роздумах, що вдягти. Світ перевернувся: я, Фелікс Маслянка, що цілковито відкидає моду в принципі, відкриваю вранці шафу й замислююсь. Нічого особливого із цього не виходить. Ну, бо вибору власне немає, у мене одні джинси й одні вельветові штани, але я й так завжди вибираю джинси, хіба що ті дуже вже брудні, бо мені все ж здається, що вони крутіші. Але, я думаю, наприклад, таке: чи із цією синьою футболкою мої сірі й безбарвні очі не здаватимуться блакитнішими? Ну, хоч трошечки? Оце дурень з мене.

Я щодня мию голову, бо раніше не завжди так робив, і почав користуватися одеколоном, який отримав на Різдво роки зо два тому, і який беріг для особливих випадків, яких життя мені не пропонувало. Тепер кожен день, звісно, особливий, бо щодня є шанс зустріти Опту.

Певна річ, я міг би просто пошукати її в класі. Зрештою, достатньо зайти до вчительської, глянути в розкладі, де в неї наступний урок. Я спробував раз, але побачив, як з неї кепкують ті дурні блондинки. Нащо їй неприємності? На великій перерві я виходжу на подвір’я, і вона часом теж. Тоді ми трошки розмовляємо, але цього, звичайно, мало. Ми зустрічаємося рідко й надто коротко, а я б хотів, щоб вона весь час була поруч.

Я інтроверт, і мені завжди здавалося, що я не люблю людей і волію проводити час на самоті, але це не так. Звісно, як замкнутий в собі самітник, я не надто люблю натовп. Для щастя мені достатньо однієї людини.

А оскільки через Опту (чи завдяки їй, не знаю) я ні на чому не можу зосередитися, то в школі в мене сьогодні були проблеми. Я завалив контрольну з біології, і та дурна баба, з повного відсутністю емпатії, віддаючи мені зошита, сказала:

— Бачу, Феліксе, що ти сповз у навчанні. Я чула про твої родинні клопоти, що ти й твоя сестра самі, відколи ваша мама поїхала працювати до Німеччини.

— Ми з бабусею, — пояснюю.

— Але… бабуся, ніби, у лікарні.

Господи, дай мені терпіння, не дозволь грубіянити.

— Вона вже не в лікарні, пані вчителько. Уже одужала. А я не сповз у навчанні. Адже це лише одна контрольна.

— Я помітила твій… не надто зосереджений погляд. Може, ти недосипаєш через надмір обов’язків?

Мені шалено кортить сказати їй відчепитися. Сказати щось у стилі: «Ха-ха, то я розумію, чому ви запізнюєтесь на кожен урок! Мабуть, ви так затято пліткуєте в учительські про особисті справи учнів, які взагалі не повинні обходити шановний педколектив, що навіть дзвінка не чуєте! Може, ви б замість цього краще готувалися до занять, бо ваші уроки такі нудні, що на них можна дуба врізати й упасти в кому». Так, якби я міг, саме це б і сказав, та, зрозуміло, що кажу лише:

— Зі мною справді все гаразд. Можна наступного разу переписати контрольну?

Подумки обіцяю собі, що нікому не дам приводу пліткувати. Від сьогодні в мене все від зубів відскакуватиме, а за потреби так витріщатимусь на вчительку, доки їй не стане ніяково.

Повертаюся додому, настрій так собі, не тільки через цю розмову, а ще й тому, що Опту я бачив лише мимохідь і нам навіть не вдалося поговорити. Окрім того, на завтра потрібно написати твір, зробити купу уроків, а ще вивчити назви якихось жахливих річок на географію.

Це якраз не мій улюблений предмет. Якщо чесно, коли я хочу побачити, де розташована якась країна чи там гірський кряж, то просто гуглю й дізнаюся за три хвилини. Я вважаю, зайве обтяжувати мозок такими докладними знаннями. Мозок має обмежений ресурс, і коли я втовкмачую в нього, скажімо, точний план покладів кам’яного вугілля, то, скоріш за все, щось інше має з нього зникнути, і це може бути безповоротно.

Віка сидить за кухонним столом, у хаті пахне котлетами й загалом є відчуття якогось затишку. Одразу кажу, що мені немає коли ані прибирати, ані мити посуд, бо в мене купа роботи.

— А що це ти раптом такий старанний став? — із підозрою питає бабуся.

— Бабусю, я завжди такий був.

— Ти був не старанний, а здібний, це різні речі. Я ще ніколи не бачила, щоб ти, прийшовши додому, одразу сідав за уроки!

Розповідаю їй про інцидент у школі, а вона сумно хитає головою.

— Я знала, що рано чи пізно вам почнуть перемивати кістки.

— От, власне, бабусю. Бо якби я просто завалив контрольну чи отримав би гіршу оцінку, вчителька б лише сказала: «Ну, не вивчив». А якби я прийшов до школи в пожмаканій футболці, то сказала б: «От нехлюй, прасувати не хоче».

— Або нічого б не сказала, — додає Віка. — У мене півкласу ходить у непрасованому одязі, а хлопці тим більше.

— А зараз вони скажуть, що це тому, що ви лишилися без матері, — робить висновок бабуся. Дуже точний.

— Саме так. Сьогодні я дивився у вікно й думав і, може, навіть прикрив очі, замріявшись, бо урок був неймовірно нудний, а біологічна одразу, що я, напевно, не висипаюся через надмір обов’язків.

— А що ти так розмріявся? — питає Віка.

— А що в цьому поганого?

— Нічого, — моя сестра хихоче. — Може, ти закохався?

— Може, —