Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

Після розповіді Емми я довго не могла прийти до тями і чимало зусиль доклала до того, щоб не виказати своїх справжніх почуттів (а разом з ними і розказаного куртизанкою) ні Діні, ні Аркадію. Все це потрібно було просто перетравити, щоб повною мірою усвідомити: вона має рацію. Мені не варто лізти в це. Якщо не заради себе, то заради сина. І мій чоловік, схоже, дійшов того ж висновку. Та й, швидше за все, ми б не змогли нічого зробити. Адже в людей, які стоять за цим, є влада, гроші, вплив та становище в суспільстві. А хто ми такі? Та звичайнісінька напівзлиденна молода сім'я! Хіба що чоловік як некромант дуже вправний, але цим у подібній справі джекпот не зірвеш.

Тож найрозумнішим буде подумати про щось більш приземлене. Наприклад, про цю власну сім'ю. Або про наш з Діною маленький бізнес, в якому все йшло хоч потихеньку, але добре. Ось навіть сьогодні подруга, залишивши на мене Борьку, вирушила спочатку в магазин своєї колишньої однокласниці, а за ним — ще в парочку, щоб прилаштувати наших ляльок і туди. Рано, звичайно, було уявляти, як ми отримуємо з цієї справи мільйони, але якась копійка у наші гаманці вже падала, що дуже й дуже тішило.

Крім того, у списку речей, які порадували, був Аркадій, який викликався погуляти з Клавіком у свій вихідний, щоб я могла спокійно зайнятися приготуванням вечері, а потім трохи відпочити. Та й взагалі, за останні дні чоловік все частіше брався допомагати мені з дитиною, завдяки чому я часом відчувала себе не такою вбитою, як завжди. Можливо, причиною було невелике усвідомлення, що настало у нього під час підслуханої мною розмови з Еммою. А може, він просто поступово звик до нашого нового становища і почав входити в ритм. Як би там не було, мені таке ставлення все більше подобалося!

Пораючись на кухні, я саме закінчила варити суп і висипала на пательню з протушкованою яловичиною картоплю, яку тепер треба було тушкувати. Коли в двері постукали — спокійно, тихо, наче обережно.

Майже одразу ж я витерла вимиті руки кухонним рушником і попрямувала до дверей, щоб голосно запитати:

— Хто там?

— Це я, Дем'ян, — одразу ж пролунало у відповідь. — Сподіваюся, я вашої дитини не розбудив?

— Ні, що ви, все гаразд, — зітхнула я і, повагавшись секунду, відчинила двері, щоб побачити обличчя, яке все ще не прийшло в норму після того, як його «розфарбували». — Він зараз саме із татом на прогулянці.

— Он як? Чудненько, бо вже боявся, — посміхнувся листоноша. — Загалом вам посилка.

— Посилка?

— Від якогось магазину.

— А-а, вже прийшла? Чудово! — одразу збагнула я, зрозумівши, що йшлося про маленький гобелен, який я замовляла днями в одній крамничці.

Виріб був фабричним і коштував недорого. Але останню прикрасу, яка була в наявності, одна бабуся забрала в мене буквально з-під носа! На щастя виробник наштапмував їхню щедру партію, тож в магазині оформили замовлення на моє ім'я, пообіцявши: щойно їм привезуть ще одну упаковку цих гобеленів, один із них вирушить поштою мені прямо додому.

— Ось, розпишіться тут, — тим часом попросив Дем'ян, простягаючи мені звітну книжку, де я поставила підпис у потрібній графі. — Дякую. А ось і ваша посилка.

Кивнувши, я прийняла з рук чоловіка невеликий тубус, який поклала на тумбу.

— І дякую вам за оперативну доставку.

— Завжди радий, — кивнув той. — До речі, у вас усе гаразд?

— Так, все чудово, спасибі, — дуже швидко відповіла я, трохи натягнуто усміхаючись. — Втомлююся, і спати вічно хочеться. Але синочок — настільки сильне джерело милоти та позитиву, що на це навіть не особливо звертаєш увагу.

— Ну, ви все одно дивіться, бережіть себе, відпочивайте. Пізно хоч більше не гуляєте?

— Ні, що ви, то був одиничний випадок, — одразу ж відмахнулася я. — Просто затрималася дещо, як у справах бігала. Тепер точно жодних затримок!

— Ловлю на слові. А то я ж не завжди поруч буду, — підморгнув Дем'ян, ніби ненароком торкнувшись мого плеча… на якому якось підозріло затримав руку.

— Звичайно…

— Але в будь-якому разі, — продовжував він, ніби не помічаючи мого легкого ступору. — Маргарито, знайте, що як я буду поряд у той момент, коли вам знадобиться допомога, то зроблю все, щоб надати цю допомогу. Будьте певні, я завжди буду на вашому боці.

Так-так, секундочку, а це що за анімешні промови пішли? Мені здається, чи хтось зараз намагається тут корчити з себе «героя моєї шьоджьо-манги»? Ще почне штовхати промовки на кшталт: «Я не зраджу тебе», «Наші долі пов'язані», «Чудовисько може вбити тільки людина»… хоча ні, останнє — це, все ж, трохи з іншої опери.

Якось це трохи… підозріло.

— Дякую, Дем'яне, я дуже ціную вашу підтримку, — трохи напружено посміхнулася я, відчуваючи наростаюче бажання зачинити двері, забарикадуватися до чортової бабусі та викликати варту.

Хоча все це може виявитися і звичайною параною. Поки що ця людина не давала мені підстав для реальних побоювань. Що ж до тієї ночі, коли вбили маніяка, який напав на мене, то його ж допитувала варта. І якби існувала хоч найменша ймовірність того, що наш листоноша небезпечний, Аркадій напевно б мене попередив.