Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Майстер ходить довкола своїх ангелів нечутно, мов голуб, і знай золотить. А вона не повертається. І годинник невблаганно відлічує хвилини.
До кімнати вскочив кіт. Потягся. Кігті, пишні вуса, лискуча шерсть. Задоволено нявкнув — відчувалося, що він прийшов до себе додому. Рікардо покликав його. Хотів погладити. Провести рукою по мідно-рудій шерсті. Чи не облизав цей звірюга з себе позолоту і тому тепер такий мідно-червоний?
— Вас турбує кіт? — почувся голос Матісано, але Рікардо був такий далекий від довколишніх подій, поринув у таке забуття, що аж весь пересмикнувся, ніби замість звуку слів його вдарило у вуха електричним струмом. — Тпруськи! — крикнув Матісано, плеснувши в долоні, щоб налякати кота. — Ану геть звідси! Котяча шерсть літає всюди, — пояснив він, — і це дуже небезпечно: котяча шерсть у позолоті — все одно, що шерсть нечистого в крилах ангелів, які завжди стоять на чатах при святих таїнствах.
— Буде коротке замикання, — мало не сказав Тантаніс, що на все дивився з атеїстичної точки зору, але майстер не дав йому й слова мовити, говорив без упину, витираючи з рук позолоту ганчіркою, змоченою в скипидарі, гострий запах якого змішувався з банановим ароматом лаку.
— Як це з мого боку нечемно! — знов і знов повторював художник. — Примусити вас стільки чекати.
— Пусте, не варто клопотатися: не могли ж ви урвати свою роботу на половині, щоб усе пропало. Це я повинен вибачитися, що зайшов без попередження. Хотів дізнатись, як там мої Іуди.
— Я вже почав їх робити. Не турбуйтеся.
— Треба, щоб бодай один із них був метр вісімдесят на зріст.
Матісано щось прикинув подумки, водночас повторюючи, мов автомат:
— Метр вісімдесят… Бодай один… А чому не обидва? Адже це не важко — зробити довшими ноги.
— Тим краще, тим краще.
— Звичайно я роблю Іуд куди менших на зріст — метр сорок, метр п’ятдесят. Достоту не знаю, але, на мою думку, Іуда був не вищий від Ісуса. До того ж їх і так ставлять високо — на дахах або карнизах будинків, тож робити їх довготелесими немає потреби.
— Тому я й прийшов, не попередивши вас заздалегідь. Мені здалося, що про розміри я вам нічого не сказав… — І, не в змозі стриматись (адже те, що на серці, так і проситься на уста), запитав: — То вас покинули самого?
— Як бачите.
— Пішли гуляти? — насмілився запитати Рікардо.
— Та гуляти, якщо так можна висловитись про мою дружину. Улюблене місце її прогулянок — цвинтар.
— Тужить за кимось із родичів?
— Тужить за втраченими грошима. Там стоїть сила-силенна пам’ятників і надгробків роботи мого тестя, за які йому не заплатили. Прийшовши на кладовище, вона, бідолаха, щоразу їх перелічує і прикидає, скільки б ми мали, якби ці багатії заплатили нам бодай частину. І крім того, вона там тішиться видінням батькових рук: каже, ніби бачить, як його руки з молотком і різцем пурхають, мов ті голуби, довкола його витворів.
— Скільки в людях того марнославства, — зауважив Тантаніс, — замовляють мармурові надгробки, не маючи чим платити за них.
— Та ще й з каррарського мармуру. Багатії визнають тільки каррарський мармур, вважаючи, що їхній мертвий родич образиться, коли поставити йому пам’ятник із місцевого. А як надгробок або пам’ятник поставлено, то знімати його не можна — заборонено законом.
— Вік живи, вік учись, — мовив Рікардо.
— Багато людей ходять на цвинтар не до родичів, а до боржників. Моя якось зустріла там одного лікаря і слово за словом розповіла йому, скільки її грошей стоїть у вигляді скульптур на могилах, на що лікар відповів їй: «Знали б ви, скільки моїх грошей тут лежить, сеньйоро. Ось цей, оцей і отой, — і він показав їй на кілька мавзолеїв, — повмирали, не заплативши мені за лікування».
— Не вельми схвальна рекомендація для медика, — засміявся Рікардо і, змінивши тон, запитав: — То ви, мабуть, через це перестали працювати з мармуром?
— Ні, ні, зовсім не тому. Якщо один із десяти й не заплатить, то, правду кажучи, збитки завжди можна покрити за рахунок тих дев’яти, які платять. Не тому. Мармуровий пил дуже подразнює слизову оболонку, і в мене завжди був нежить і боліло горло. Найняв собі помічників, однак…
— Краще розмальовувати горщики, виготовляти святих угодників та Іуд, — резюмував Тантаніс.
— І святих угодниць, — докинув майстер, потираючи руки.
— Ну, то я йду, — мовив Рікардо, підводячись зі стільця.
— Так скоро? Може, чогось вип’єте? — запропонував Матісано, якого Рікардо досі гаразд і не роздивився, бо першого разу, коли зайшов сюди, не міг відірвати погляду від Сімонети, а сьогодні весь час думав про неї, викликав в уяві її образ. Тому він фактично оце вперше уважно подивився на художника.
Дивний якийсь чолов’яга: не те щоб дуже низенький, але й не високий, худий, наче скіпка, ходячий клубок нервів. Він не рухався, а корчився. Ходячи, високо підкидав коліна, черкаючи одним об одне. Обернувшись до Тантаніса спитати, чого той воліє, вермуту чи коньяку, крутнувся, мов танцюрист.
Приніс уже налиті келихи й сів перед Рікардо, котрий знов опустився в крісло. Майстер раз у раз клав гостеві долоню на коліно й крутив закинутого назад головою на довгій шиї.
— А якої марки ваша машина?
— Найкращої з усіх, — загадково відповів Рікардо, — марки «АД».
— Це якась нова марка — я такої не чув.
— Та ні, не нова. Вона існує, відколи існує автомобіль.
— «АД»… — повторив майстер, гладячи спітнілою долонею коліно Рікардо й дивлячись порожніми очима. — А що воно означає, оте «АД»?
— Автомобіль друга, — пояснив Рікардо, — Найкраща марка.
— Нумо проїдьмося, коли маєте час, — запропонував майстер, та так несподівано, що спантеличений Рікардо сам незчувся, як ствердно кивнув у відповідь головою.
Сидячи за кермом і відчуваючи, як притулилося до його ноги майстрове стегно, Рікардо тішив себе думкою, що десь на цих вуличках вони можуть зустрітися з Сімонетою та її мамою.
— От було б добре, якби ми їх зустріли! — вихопилося в нього несамохіть.
— Кого? — здивовано спитав Матісано, що, судячи з вигляду, був дуже задоволений зі своєї прогулянки в такій гарній машині з таким приємним клієнтом.
— Та вашу дружину й доньку.
— Вони нам зіпсували б усю прогулянку. Моя жінка мов та сорока, а моя донька — хе-хе! — така гарна, що всі на неї витріщаються.
— Пробачте, але… — Рікардо не хотів видатись грубим, проте не міг же він їхати до Фанхуля по стружки з оцим кумедним типом. — Трошки проїдемось туди й назад, бо машина чужа і я повинен її скоро повернути.
— Як бажаєте. Проїдьмо повз іподром. Там так гарно сідає сонце.
«Доки сонце сяде,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скорботна п'ятниця», після закриття браузера.