Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

Рассел здавався молодшим, коли співав, його волосся було безладно зав’язане ззаду, і на гітарі він грав весело і жартівливо, неначе ковбой по телевізору. Його голос був не найкращий, який мені доводилося коли-небудь чути, але того дня — ноги, зігріті сонцем, під ногами суха трава — того дня його голос пронизував мене наскрізь, наповнював повітря, так, що мені здавалося, ніби я була прикута до місця. Я не змогла б поворухнутися, навіть якби захотіла, навіть якби могла уявити, що було таке місце, куди я могла б піти.

Під час тимчасового затишшя, яке настало після того, як Рассел закінчив співати, Сюзен у своїй, критій шаром бруду сукні, встала і кинулася до нього. Його обличчя перемінилося, коли вона щось прошепотіла йому, і він кивнув. Обійняв її за плечі. Я побачила, як вона потайки передала йому мою пачку грошей, яку Рассел поклав собі до кишені. Затримавши там пальці на якусь мить, неначе даючи благословення.

Очі Рассела примружилися:

— У нас добра новина. Ми отримали певні ресурси, мої любі. Тому що хтось відкрився для нас, хтось відкрив своє серце.

Світ замерехтів у мене перед очима. Несподівано, проте не без причини — вистежування маминого гаманця. Тиша спальні батьків Тедді. Як чітко ті хвилювання перевтілились у належність. Здавалось, Сюзен була задоволена, оскільки поспішила повернутись і стати позаду мене.

— Маленька Іві показала нам своє велике серце, — сказав Рассел. — Вона показала нам свою любов, правда ж? — Всі інші пообертались, аби глянути на мене, у мій бік було спрямовано потік прихильності.

…

Решта дня минула в заколисливій атмосфері сонячного світла. Худорляві собаки розмістилися під домом, висолопивши язики. Ми сиділи наодинці на сходах ґанку — Сюзен розповідала уривки сну, що їй приснився, поклавши голову мені на коліна. Роблячи паузи, щоб рвучко відкусити шматок французького батона.

— Я була переконана, що знаю мову жестів, проте було очевидним, що я її не знала, що я просто розмахувала руками. Але чоловік розумів усе, що я казала, неначе я справді володіла мовою жестів. Але згодом виявилося, що він лише прикидався глухим, — сказала вона, — в кінці. Тож обдуреними були всі — він, я, увесь потяг.

Тоді пролунав її сміх, — яка ж я була щаслива отримати будь-яку інформацію про її внутрішній світ, таємницю, яка призначалася лише мені. Я не могла сказати, як довго ми там просиділи, ми обоє збилися з ритму нормального життя. Але це було те, чого я хотіла, — щоб навіть час сприймався інакше і по-новому, набувши особливого значення. Неначе ми з нею були задіяні в одній пісні.

Ми були, як казав Рассел, початком нового суспільства. Вільного від расизму, вільного від кордонів, вільного від ієрархії. Нами керує глибша любов. Саме так він і сказав, глибша любов, його голос лунав від занедбаного будинку серед каліфорнійських луків, а ми грались усі разом, неначе песенята, перевертаючись, кусаючись і задихалися від перегріву на сонці. Ми були зовсім юні, більшість з нас, наші зуби були молочно-білі і нові. Ми їли все, що б не поклали перед нами. Вівсянку, яка ставала поперек горла, яловичі обрізки з консервної банки. Картоплю, змащену спрей-маслом «Пем».

— Міс 1969 року, — Сюзен називала мене. — Наша власна.

Вони так і ставилися до мене, як до нової іграшки, по черзі брали мене під руки, наполягали, щоб я дозволила їм сплести в коси моє довге волосся. Розпитували мене про школу-пансіонат, за яку я обмовилася, про мою знамениту бабусю, чиє відоме ім’я упізнав дехто з них. Мої чисті білі шкарпетки. Інші вже були з Расселом протягом кількох місяців чи навіть років. І це було перше хвилювання, що в ті дні повільно тануло в мені. Де їх сім’ї, дівчат таких, як Сюзен? Чи писклива Гелен — вона іноді говорить про дім в Юджині. Про батька, який робив їй клізми кожного місяця і натирав литки ментоловим бальзамом після тренувань з тенісу, окрім інших сумнівних практик. Але де він був тепер? Якщо їхні домівки давали їм те, чого вони потребували, чому вони тут, на ранчо, де день за днем час тягнеться безкінечно?

Сюзен спала довго, майже до полудня. Її мляві рухи були вдвічі повільніші. Неначе часу в неї було завжди вдосталь. До речі, я вже спала в ліжку Сюзен кілька разів. Її матрац був незручний, шершавий від піску, але я не зважала. Іноді, потягуючись, вона уві сні простягали руки, щоб обійняти мене, від її тіла надходило тепло, неначе від свіжоспеченого хліба. Тоді я лежала не стуливши очей, страшенно стривожена близькістю Сюзен. Вона крутилася вночі, стягуючи з себе простирадло і виставляючи напоказ свої голі груди.

Її кімната була темна й похмура вранці, просмолений дах прибудови ставав пузирчастим від спеки. Я вже була одягнена, проте знала, що ми не приєднаємося до інших ще з годину. Сюзен завжди потрібно було багато часу на підготовку, хоч підготовка була проблемою швидше часу, ніж дій — вона повільно натягала одяг. Мені подобалося спостерігати за нею з матраца, як вона мило, беззмістовно, не зосередженим, як на портреті, поглядом розглядала своє відображення. Її голе тіло в такі моменти було на вигляд скромним, навіть по-дитячому, зігнуте під невдалим кутом, доки вона рилась у кульку для сміття з одягом. Мене тішили її людські риси. Помітна густа щетина на щиколотках чи чорні цятки вугрів на обличчі.

Сюзен розповідала, що була танцівницею в Сан- Франциско. Про неонову змію, яка миготіла знадвору клубу, про червоне яблуко, яке кидало дивне світло на перехожих. Про те, як одна з дівчат за лаштунками випалила Сюзен родимку каустичним олівцем.

— Деякі дівчата з огидою ставляться до того, — сказала вона, натягаючи сукню на голе тіло. — До танців узагалі. Але я не вбачаю в тому нічого поганого.

Вона оцінювально розглядала сукню в дзеркалі, охопивши груди через тканину:

— Люди іноді бувають такими моралістами, — сказала вона, зробивши хтивий вираз обличчя, злегка посміялася над собою і попустила груди.