Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Ще однією силою був страх у цих самих людей, що їхні життя можуть бути смішними, що ціле їхнє місто смішне. Тепер сталося найгірше: Мері-Еліс Міллер, ту єдину в їхньому місті, яку вони вважали невразливою до насмішки, щойно ліниво висміяв у коктейль-барі якийсь прибулець.

І також потрібно взяти до уваги мій власний передземлетрусний стан, оскільки перероджувався саме я. Як мені відомо, ніхто в коктейль-барі не переродився. В інших — у декого з них — змінилася думка про цінність сучасного мистецтва.

Щодо мене: я дійшов висновку, що не існувало нічого священного в мені чи в будь-якій іншій людській істоті, що всі ми були машинами, приреченими стикатися, стикатися і стикатися. Не маючи ніякого кращого заняття, ми стали фанами зіткнень. Інколи я гарно писав про зіткнення, а це означає, що я був справною писальною машиною. Інколи я писав погано, а це означало, що я був несправною писальною машиною. В мені не було більше святості, ніж у машині «понтіак», мишоловці чи токарному станку компанії «Саут Бенд Лет».

Я не очікував, що Рабо Карабекіян мене врятує. Я його створив, і, на мою думку, він був зарозумілим, слабким і паскудним чоловіком, анітрохи не митцем. Але саме Рабо Карабекіян зробив мене тим безтурботним землянином, яким я є сьогодні.

Слухайте:

— Яким це треба бути, щоб перетворити свою доньку на підвісний мотор? — сказав він Бонні Макмагон.

Бонні Макмагон вибухнула. Це вперше вона вибухнула, відколи почала працювати в коктейль-барі. Її голос став таким неприємним, як шум ручної пилки, що ріже оцинковану бляху. Він був також гучним.

— Ах, так? — сказала вона. — Ах, так?

Усі завмерли. Банні Гувер перестав грати на піаніно. Ніхто не хотів пропустити ні слова.

— Ви поганої думки про Мері-Еліс Міллер? — сказала вона. — Ну, а ми поганої думки про вашу картину. Я бачила кращі картини, які намалювали п’ятилітні діти.

Карабекіян зсунувся зі стільчика, щоб розгледіти всіх тих ворогів стоячи. Він безумовно здивував мене. Я очікував, що він відійде під градом оливок, коктейльних вишень і лимонних шкірок. Але він велично стояв над усіма.

— Слухайте, — сказав він дуже спокійно, — я прочитав редакційну статтю про мою картину у вашій прекрасній газеті. Я прочитав кожне слово в листах ненависті, які ви подбали надіслати до Нью-Йорка.

Людей це трохи присоромило.

— Картини не існувало, допоки я її не створив, — провадив далі Карабекіян. — Тепер, коли вона існує, ніщо не зробить мене щасливішим, ніж бачити, що її знову і знову копіюють і значно покращують усі п’ятилітні дітлахи міста. Я б хотів, аби ваші діти весело і грайливо знаходили те, на що в мене пішло стільки розлючених років.

Тепер я даю вам слово честі, — провадив він, — що картина, яку купило ваше місто, показує про життя все, що справді важить, нічого не залишаючи осторонь. Це образ свідомості кожної тварини. Це нематеріальне ядро кожної тварини — «я є», до якого йдуть усі повідомлення. Це все, що є живим у кожному з нас: у миші, в олені, в офіціантці коктейль-бару. Вона непохитна і чиста, хоч які б абсурдні пригоди відбувалися з нами. Священна картина святого Антонія є однією вертикальною, непохитною смугою світла. Якби біля неї опинився тарган або офіціантка коктейль-бару, картина показала б дві такі смуги світла. Наша свідомість — це все, що є живим і, можливо, священним у кожному з нас. Все решту в нас — це мертва машинерія.

Я щойно почув від цієї офіціантки в коктейль-барі, цієї вертикальної смужки світла, історію про її чоловіка та ідіота, якого от-от мали стратити в Шепердстауні. Дуже добре — дозвольте п’ятирічній дитині намалювати священне тлумачення цієї зустрічі. Дозвольте п’ятирічній дитині відкинути ідіотизм, ґрати, електричний стілець, що чекає на смертника, уніформу охоронця, зброю охоронця, кістки і плоть охоронця. Якою є ця досконала картина, що її може намалювати кожна п’ятирічна дитина? Дві непохитні смужки світла.

Натхненна усмішка розквітла на варварському обличчі Рабо Карабекіяна.

— Громадяни Мідленд-Сіті, я вас вітаю, — сказав він. — Ви дали домівку для шедевра!

Двейн Гувер, до речі, нічого з цього не сприймав. Він був усе ще загіпнотизований, зосереджений на собі. Він усе думав про пальці, що пишуть, що пишуть і йдуть далі, і таке інше. Він з глузду з’їхав. У нього поїхав дах. В нього були не всі вдома.

Розділ 20

Поки все моє життя оновлювалося від слів Рабо Карабекіяна, Кілґор Траут стояв на узбіччі автомагістралі і дивився через Цукровий Струмок в його бетонному жолобі на новий «Голідей Інн». Через струмок не було містків. Йому доведеться йти вбрід.

Тож він присів на перила, зняв черевики і шкарпетки, підкотив штанини до колін. Його оголені литки вкривав пишний візерунок з варикозних вен і шрамів. Такими ж були литки в мого батька, коли він був старий-престарий.

Кілґор Траут мав литки мого батька. Це був мій подарунок. Я дав йому також ступні мого батька, і були вони довгі, вузькі і чутливі. Вони були синюватими. Картинні ступні.

Траут опустив свої картинні ступні в бетонний жолоб, де протікав Цукровий Струмок. Вони відразу вкрилися прозорою пластиковою плівкою з поверхні струмка. Коли, дещо здивувавшись, Траут витягнув з води одну обкладену ступню, пластикова речовина вмить висохла на повітрі, одягнувши його ступню в тонкий тісний черевичок, немов перламутровий. Він повторив той самий процес з другою ступнею.

Ця речовина випливала з заводу «Баррітрон». Компанія виробляла нову протипіхотну бомбу для Військово-повітряних сил. Бомба розкидала пластикові кульки замість сталевих, тому що пластикові були дешевші. Їх також неможливо було локалізувати в тілі поранених ворогів за допомогою рентґенів.

На заводі «Баррітрон» не мали поняття, що їхні відходи скидалися в Цукровий Струмок. Вони найняли будівельну компанію «Брати Марітімо», якою управляли ґанґстери, щоб ті побудували систему для виведення відходів. Вони знали, що компанією управляють ґанґстери. Усі про це знали. Але «Брати Марітімо» були, як правило, найкращими будівельниками в місті. Вони збудували будинок для Двейна Гувера, наприклад, — надійний будинок.

Компанія «Баррітрон» серйозно б розлютилася, якби довідалась, яким забруднювачем вона стала. Впродовж усієї своєї історії вона намагалася бути досконалим