Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ковток повітря 📚 - Українською

Читати книгу - "Ковток повітря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ковток повітря" автора Джордж Орвелл. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 66
Перейти на сторінку:
кілька років. Ба більше: зупинився і заговорив до мене:

— Вітаю! Здається, ми десь бачилися. Нагадайте, як вас звати? Крутиться на язику, та ніяк не можу згадати.

— Боулінг, сер. Служив у відділі забезпечення.

— Точно! Ти той хлопчина, який відповів мені, що «не джентльмен»! А тут як опинився?

Я міг би сказати правду і розповісти, що продаю тут стрічки для друкарських машин, але на цьому все, напевно, і скінчилося б. Але цієї миті я відчув, що саме зараз настав той момент, коли, не розгубившись, я маю щось вигадати. Тож я відповів:

— Чесно кажучи, сер, шукаю роботу.

— Роботу? Завдання нині не з легких.

Він зміряв мене уважним поглядом. Двоє з його свити завмерли на місці, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Я дивився на його шляхетне обличчя з густими сивими бровами, виразним носом і розумів, що він хоче мені допомогти. Дивовижно, скільки влади мають ці багатії. Він міг би просто пройти повз мене, насолоджуючись своєю величчю, та замість цього зупинився — наче імператор, який вирішив втішити жебрака монетою.

— То ви хочете працювати? А що ви вмієте?

І тут я знову видав. Перед такими, як сер Джозеф, немає сенсу розписувати свої таланти. Треба казати правду. Що я і зробив:

— Нічого, сер. Але хочу бути штатним комівояжером.

— Штатним комівояжером? Хм. Не впевнений, що можу вам зараз щось запропонувати. Дайте-но подумати.

Він закусив губу і десь на півхвилини занурився у роздуми. Це ж треба! Така поважна людина думає про мене! Це мене надзвичайно вразило. Бізнесмен зі статком, певно, щонайменше в півмільйона вирішив допомогти мені тільки тому, що колись я мав необережність сказати одне-єдине слово. І це відклалося в його пам’яті, тож тепер він докладає зусиль, щоб допомогти мені влаштуватися на роботу. Можу припустити, що того дня він звільнив чи не з два десятки своїх клерків. Нарешті, після паузи, він промовив:

— Що ви думаєте про страхування? Бізнес досить надійний. Усім потрібна страховка, так само як і їжа.

Звісно, я відразу ж пристав на цю пропозицію. Сер Джосеф «мав частку» в «Летючій саламандрі» (і ще у бозна-скількох компаніях). Один із помічників підлетів до нього зі шкіряною папкою, сер Джозеф дістав з кишені пальта золоте перо і черкнув кілька рядків, адресованих керівництву «Летючої саламандри». Я подякував йому, він пішов далі, і відтоді ми ніколи більше не бачилися.

Що ж, я отримав роботу, а згодом, як я вже казав, і вона мене отримала. Зараз іде вісімнадцятий рік моєї служби в «Летючій саламандрі». Починав я офісним клерком і доріс до інспектора, чи, як ще іноді кажуть, «представника фірми». Кілька днів на тиждень я працюю в офісі, а решту часу перебуваю у відрядженнях, спілкуюся з клієнтами, списки яких мені надсилають регіональні агенти, проводжу оцінювання крамниць та іншої власності, час від часу сам підписую страхові угоди. Заробіток мій становить близько семи фунтів на тиждень. От, власне, і вся біографія.

Озираючись назад, я розумію, що моє справжнє життя, якщо таким його взагалі доречно назвати, завершилося тоді, коли мені було шістнадцять. Усе, що насправді мало для мене значення, відбувалося до цього віку. Звісно, і після шістнадцяти сталося багато важливих подій: війна, наприклад, а тоді робота у «Саламандрі». А потім... Кажуть, у щасливих людей немає біографій. Та тільки не у таких хлопців зі страхового бізнесу, як я. День, коли я влаштувався на цю роботу, став останньою визначною подією у моєму житті. Ну а через два з половиною роки, на початку 1923-го, я одружився.

X

Жив я тоді в пансіоні в Ілінгу. Роки минали, я б навіть сказав — бігли. Спогади про Нижній Бінфілд майже повністю стерлися з пам’яті. Непомітно для себе я перетворився на типового офісного працівника, який щоранку поспішав на 8:15 до контори і поширював плітки про своїх колег. У компанії я був на хорошому рахунку, і все в житті мене начебто влаштовувало. Я піддався загальним настроям післявоєнного прагнення до успіху. Ви ж пам’ятаєте, про що тоді всі думали: проривайся вперед, хапай своє — там, нагорі, і для тебе знайдеться містечко. Кмітливий хлопець своє отримає. А всі тодішні рекламні оголошення у журналах: бос ляскає по плечу старанного працівника, який відмінно впорався із завданням, а той, своєю чергою, вихваляється досягнутими успіхами на вечірніх курсах. Смішно, але вся молодь, навіть я не став винятком, серйозно сприймала подібні матеріали. Річ у тому, що за вдачею я середнячок — зірок з неба не хапаю, але й задніх не пасу. Такі вже були часи. Тільки вперед! Ані кроку назад! Якщо хтось перед тобою спіткнувся і впав, переступи і йди далі. Це було типовою поведінкою для початку двадцятих років, коли згадки про війну були вже не такими свіжими, а глибока економічна криза ще не встигла накрити всіх з головою.

Я був преміум-клієнтом «Бутс», ходив на танці (вхід — півкрони), а ще був членом місцевого тенісного клубу. Ви, певно, знаєте ці заміські тенісні клуби з дерев’яними павільйонами, в яких молодики у недолугих білих штанях гарцюють по корту, вигукуючи «п’ятнадцять-сорок!», «повна перевага!» і вдають із себе світських левів. Я навчився вправлятися ракеткою, непогано танцював, і мені щастило з дівчатами. Для свого віку (мені тоді ледь виповнилося тридцять) я був таки нічогенький: блондин зі здоровим рум’янцем, до того ж участь у бойових діях давала певні переваги. Джентльмена з мене так і не вийшло, але й ви теж навряд чи мене прийняли б за сина дрібного торгівця — власника провінційної крамнички. Я доволі комфортно почувався в Ілінгу серед офісних клерків і трудяг середнього класу. А з Гільдою ми познайомилися у тенісному клубі.

Їй тоді було двадцять чотири. Мініатюрна, худенька, тиха дівчина з чорнявим волоссям і граційними рухами — своїми великими очима вона нагадувала мені зайця. Вона була з тих, хто мало говорить, але завжди вміє вчасно підтримати бесіду, справляючи враження уважного співрозмовника. Якщо з її вуст і лунала якась фраза, то зазвичай це було щось на кшталт: «Мені теж так здається» — вона завжди з усіма погоджувалася. Непогано грала у теніс, та все одно на корті виглядала як дитина. Прізвище її було Вінсент.

Одружившись, рано чи пізно запитуєш себе: «Навіщо, в біса, я це зробив?» Тільки Господу відомо, скільки разів я ставив собі це запитання. От і зараз — після

1 ... 36 37 38 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ковток повітря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ковток повітря"