Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Деміан 📚 - Українською

Читати книгу - "Деміан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Деміан" автора Герман Гессе. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 43
Перейти на сторінку:
Я не знаю, чи довго житиме моя мрія. Хотілось би, щоб вона жила вічно… В образі птаха моя доля прийшла до мене, мов мати і кохана. Я належу їй і нікому більше.

— Доти, поки ця мрія — ваша доля, ви маєте зберігати їй вірність… — підтвердила вона серйозним тоном.

Мене огорнув сум і пристрасне бажання померти в цю чарівну мить. Я відчував, як на мої очі нестримно навертаються сльози, — як неймовірно давно я не плакав… Я різко відвернувся від неї, підійшов до вікна і засльозеними очима подивився вдалину поверх квітів у вазонах.

Позаду я чув її голос — він звучав спокійно, але був сповнений ніжності, мов чаша, що по вінця наповнена вином:

— Сінклере, ну ви просто як дитина! Втіштеся: ваша доля до вас прихильна… Коли-небудь ваша мрія належатиме лише вам цілковито, як ви цього й прагнете, якщо ви залишатиметеся вірним їй…

Я зробив над собою зусилля і знову повернувся обличчям до неї. Вона подала мені руку.

— У мене є декілька друзів, — сказала вона посміхаючись, — зовсім небагато найближчих друзів, вони називають мене «пані Єва». Ви також можете називати мене так, якщо забажаєте.

Вона підвела мене до дверей, відчинила їх і сказала:

— Отам у саду ви знайдете Макса.

Я стояв під високими деревами у сум’ятті, приголомшений, не знаючи, чи в мені лишилась хоч крапля тверезості, чи вона розчинилась у мрійливості. З гілок тихо скрапувало. Я повільно брів садом, що розкинувся розлого вздовж річки. Нарешті побачив Деміана. Він стояв у відкритій альтанці, оголений по пояс, і вправлявся в боксі за допомогою підвішеного мішечка з піском.

Я подивовано застиг на місці. Деміан виглядав пречудово: широкі груди, міцна чоловіча голова, підняті руки з напнутими м’язами були сильні й вправні, рухи переливалися по тілу — від плечей і плечових суглобів і до стегон, немов грайливі потічки.

— Деміане! — вигукнув я. — Що це ти робиш?

Він весело засміявся.

— Тренуюся! Я пообіцяв двобій маленькому японцеві. Цей хлопчина спритний, мов тигреня, і, звісно, такий же підступний. Але зі мною йому не впоратися. Я повинен узяти реванш за невеличку образу.

Він одягнув сорочку і піджак.

— Ти вже поговорив з матір’ю? — запитав він.

— О, Деміане, яка чудова в тебе мати! Пані Єва… Це ім’я їй так личить. Знаєш, мені здається, мовби у нас спільна мати…

Він пильно глянув мені в обличчя.

— О, ти вже знаєш її ім’я? Можеш пишатися, юначе! Ти перший, кому вона назвала його одразу ж після знайомства.

Від цього дня я приходив до них не тільки як син і брат, але і як закоханий. Коли я зачиняв за собою хвіртку і вже здалеку помічав високі дерева в саду, я відчував себе неймовірно щасливим. По той бік була звична «дійсність» — вулиці, будинки, люди, установи, бібліотеки й аудиторії, — а тут, усередині, жила любов, розкошувала душа, тут жили казка і мрія.

Проте ми аж ніяк не відмежовувалися від зовнішнього світу. У своїх думках і розмовах ми часто перебували в самій його гущині — тільки на іншому полі. Від більшості людей нас відділяли не якісь межі, а лише інший спосіб бачення. Наша мета полягала в тому, щоб вибудувати у світі якийсь острівець, шукати взірці або хоч якихось ознак, можливостей іншого життя. Будучи тривалий час самотнім, я нарешті спізнав ту спільноту, що буває поміж людьми, які зазнали повної самоти. Мене більше вже не тягло до гучних застіль, до хмільних веселощів, я не відчував ні заздрості, ні туги за рідним краєм, коли бачив інших людей.

Отак я був посвячений у коло тих, хто носив на собі «печать». Нас, позначених «печаттю», світ міг по праву вважати диваками, навіть схибнутими і небезпечними. А ми були тими, хто прокинувся чи прокидається, і наші прагнення зводилися до того, щоб дедалі більше розвивати в собі пильність. Натомість прагнення інших, їхні пошуки спрямовувались на те, щоб тісніше пов’язувати свої думки, свої обов’язки, своє життя та ідеали з життям і щастям стада. Там теж були прагнення, там теж були сила і своя велич. Але в той час, як ми втілювали, як нам праглося, волю природи до індивідуального і нового, інші жили прагненням до незмінності. Для них людство (яке вони любили, як і ми) було чимось сформованим, що треба оберігати й захищати. А для нас воно йшло в далеке майбуття, на шляху до якого ми всі перебували, але образ того майбутнього був нікому не відомий, і закони його ще ніде не записані.

Окрім пані Єви, Макса і мене, до нашого гуртка (з більшою чи меншою наближеністю) належали ще деякі шукачі найрізноманітнішого штибу. Дехто йшов своїми стежками, ставив перед собою особливі цілі, дотримувався неординарних думок і особливих понять про обов’язок. У цьому гурті були астрологи і кабалісти, був один послідовник графа Толстого. А ще тут були всілякі витончені, вразливі натури, прихильники нових сект, поборники індійської йоги, вегетаріанці тощо. Учасники цієї пістрявої компанії у духовному плані могли й не мати нічого спільного, але мали повагу до потаємних мрій інших. Найближчими нам були ті, хто цікавився пошуками людства своїх богів та ідеалів минулих епох — вони нагадували мені Пісторіуса. Вони приносили з собою книги, переклади текстів з давніх мов, демонстрували зображення стародавніх символів і обрядів. Ми поступово осягали, що весь комплекс ідей, які нагромадило дотепер людство, складався з візій несвідомої душі, видінь, у яких вона, ця душа, навпомацки і навмання пробивалася до свого майбутнього. Так проминули ми дивовижний, тисячоликий сонм богів Стародавнього світу аж до витоків християнства. Ми пізнали пророцтва самотніх праведників, одмінність вірувань різних народів. З усього того, що ми обмислювали, в нас народжувався критицизм щодо нашої епохи і нинішньої Європи. Людство ціною неймовірних зусиль ішло нібито до прогресу, але створило натомість страхітливу зброю самознищення і в результаті прийшло до глибокого, кричущого духовного зубожіння, бо, завойовуючи світ, втратило через це свою душу.

В нашій спільноті були прихильники і поборники різних ідей і вчень. Буддисти хотіли навернути у свою віру Європу, були й толстовці, і представники інших віросповідань. Ми у своєму вузькому колі слухали всі ідеї й вчення, але сприймали їх лише як символи. Ми, означені печаттю, не переймались турботами про майбутнє. Кожне віросповідання, кожне віровчення нам здавалося таким, що втратило свій дух. І свій обов’язок і свою долю ми розуміли так: кожен із нас мав стати настільки самим собою, настільки відповідати і підкорятися дієвому

1 ... 36 37 38 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Деміан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Деміан"