Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 2. Від першого до другого «Мінська»"

Цей «психолог» сидів, заспокоював мене, казав: «Успокойтесь, лучше расскажите, лучше напишите. Они все равно все узнают, зачем оно вам надо, чтобы вас вот так били».

Ось так він посидів, побубнів мені ось це: «Лучше расскажите, лучше напишите» й вийшов. Знову принесли папір і ручку. Я знову написала те саме. Якісь нюанси доповнила. Знову намагалася до останнього щось приховати, що знала. А раптом вони ще не знають про це.

Знову прийшли, прочитали. Потім кудись вийшли з цими папірцями. Довго їх не було, хвилин 30. Прийшли, сказали: «Вставай». Ми вийшли з цього конференц-залу в офіс. Вони дістали чорний пакет «БМВ», сказали: «Одевай на голову». Повели мене вже з пакетом з «МГБ». Спустилися ми на парковку, посадили в машину й повезли на «Ізоляцію».

Близько п’ятої години вечора мене привезли на «Ізоляцію», одразу спустили в підвал. Так, як і була в чорному пакеті, так і спустили. Зав’язали руки, ноги. На мені були джинси, кофта, шкарпетки. Одну шкарпетку зняли, облили ногу водою. Я не могла зрозуміти, що вони роблять, бо у мене був пакет на голові. Відчула, що мені зав’язують руки й ноги. Думала, мене вбиватимуть. До облитої ноги підключили дроти й катували струмом.

У підвалі питання ставила одна людина, і вони вже зводилися не до того, чим я займалася — це їх вже не цікавило, а до того, щоб я назвала на кого працювала, імена, звання, чи є в Донецьку ще люди, які цим займаються, хто ці люди...

Цілий вечір мене катували, а ближче до ночі підняли в кімнату — «стакан». У підвалі «стакан» — це зовсім вузенька кімната, в якій можна або стояти, або присісти так, що упиратимешся колінами в стінку. А нагорі «стакан» — це колишня душова 1,5 метри на 2,5 — вся в кахлі, холодна й вузька. Ось в цей мене й відвели. Три доби я там пробула. Перші дві доби не спала через нерви.

Після цього струму організм, серце, нерви, думки починає колотити. Ти не знаєш, що далі буде. У голові купа думок, взагалі не знаєш, що до чого. Вони побачили, що я не сплю, прийшли, накричали, щоб я спала. А я не могла лягти на той матрац. Він весь у застиглій крові, у сечі, ще в чомусь. Людей після тортур кидали сюди, і вони на цьому матраці лежали. Ще був стілець у цьому «стакані». Я на цьому стільці дві доби крутилася-вертілася. Потім вони сказали, якщо я не ляжу, то мене поб’ють.

Мені все-таки довелося лягти на цей матрац. Я полежала, здається, задрімала хвилин на 15—20. Потім підскочила, а він знову прибігає, — там же камера, вони спостерігають, — каже: «Да что ж ты не можешь спать лечь, ляг и спи!» Знову накричали на мене, щоб я спала.

Навіть якщо ти розумієш, що треба поспати, набратися сил, відпочити, але не спиться. Лягаєш, а в голові знову ті самі думки, страх, надія, що раптом все обійдеться і ти виберешся з цього лайна. А потім знову думаєш: «Та ні, все вже. Ну як вибратися з цього».

Після одиночної камери мене перевели в іншу кімнату. Яка в них називається «люкс». Це якась колишня комора, де архіви були. Там полиці зрізані під нари, вузенькі. Ти можеш ніби прилягти на них, але вони такі вузькі, ти просто лягаєш, як трупик в труну. Ручки склав на грудях і ось так тільки лежати. У ній я пробула чотири або п’ять днів. А потім мене перевели вже в іншу камеру.

Умови в камері були огидні. Звичайна кімната, в якій були розкладачки такі металеві, стіл квадратний був маленький дерев’яний, два стільці дерев’яних. І були подушка, матрац та ковдра. Усе. У кутку стояла дволітрова пляшка з водою з-під крана та п’ятилітрова пляшка, яку не обрізали, для туалету. Як в неї влучити дівчині? Перший час я пила мало рідини. У туалет майже не виводили. У кожній камері були відеокамери, які писали відео й звук. Треба було примудритися якось сходити в цю пляшку в туалет за секунду. Це такий моральний тиск.

…Води можна було набрати, тільки коли виводили в туалет. Спочатку в камерах не було ні каналізації, ні крану, нічого. І виводити в туалет могли раз на три дні. Тобто коли захочуть, коли в них буде час. А влітку гаряче, ти спітнілий, смердючий, ще й місячні й лише півтора літра води — хочеш пий, хочеш обтирайся, хочеш витирайся. На душ, туалет, набір води виділяли хвилин 5—7. Улюблена фраза була: «Три минути на всех, время пошло». Але ти за цей час лише доходиш до дверей туалету, а тобі вже кричать: «Что вы там копаетесь, быстрее, выходите!».

На «Ізоляції» постійно били, постійно ти в очікуванні, що можуть зайти до тебе й щось з тобою станеться. Ми могли засинати й чути, як приводили нову людину, опускали в підвал. І ти вже не можеш спати, бо чуєш, як з підвалу лунають крики, його катують. Або ти щойно заснув, о другій ночі грюкали в металеві двері в камерах, проходили повз і могли ногою з усієї дурі довбанути в ці двері. І ти схоплюєшся, не розумієш, що відбувається, чуєш, як у сусідню камеру, де хлопці сиділи, заходять і починають їх бити. Просто тому, що напивалися і їм нудно. Постійно така обстановка, що ти навіть не так в страху, як в напрузі й постійному очікуванні, що зараз щось трапиться. Можуть накричати, можуть побити, і ти це постійно чуєш. Хочеш-не хочеш, але постійно чуєш.

Вони організовували «навчальну тривогу», опускали нас в підвал серед ночі, напівроздягненими, ставили на коліна. У підвалі було страшенно холодно. А самі стріляли в холі, коли ми спускалися. І гранати під вікнами кидали, скло сипалося, і у вікно по п’яні могли кинути. П’яні влаштували «навчальну тривогу» й стріляли у вікна. І добре, що ніхто тоді не лежав на ліжку. Куля пройшла й не зачепила нікого в кімнаті. Нас ставили на коліна, руки за голову, ми стояли так хвилин 10—20—30. Потім вони починали закривати двері, а підвал, це колишнє бомбосховище, — там двері такі товсті-товсті, важкі, вони дуже повільно закриваються. Поки вони закривали, казали — якщо хтось ворухнеться, то розстріл. Імітували розстріл при нібито захопленні «Ізоляції». Часто