Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

Тут Чарліна очі в очі зіткнулася з Софі. 

— Ну, як воно? Щось знайшла? — запитала Софі, усміхаючись до неї. 

Її усмішка була така приязна, що Чарліна вирішила — кому-кому, а Софі можна довіряти. Принаймні вона сподівалася на це. 

— Так, я дещо маю, — сказала вона, виймаючи з кишень папери. 

Софі вхопила їх з іще більшим нетерпінням і вдячністю, ніж король свій чистовий примірник. 

— Казково! — сказала вона. — Це має дати нам хоч якусь підказку. Хаул — себто Блим — каже, нібито скидається на те, що заклинання провидіння тут не спрацьовують. І це дивно, бо не думаю, що король чи принцеса займаються чарами, а ти як гадаєш? Маю на увазі — достатньою мірою, щоби блокувати заклинання провидіння. 

— Ні, — сказала Чарліна. — Але чимало їхніх предків займалися чарами. А король не такий простий, як здається на перший погляд. 

— Твоя правда, — сказала Софі. — Ти змогла би залишитися і допомогти нам розібратися в цих нотатках? 

— Спитайте мене в понеділок, — відповіла Чарліна. — Зараз я мушу йти побачитися з батьком, поки його пекарня не зачинилася. 

Розділ одинадцятий, 

у якому Чарліна стоїть навколішки на торті 

Коли Чарліна підійшла до пекарні, двері були замкнені, але крізь шибу можна було невиразно побачити, що всередині хтось рухається, явно займаючись прибиранням. Чарліна постукала у двері, а коли це не допомогло, притиснула лице до шибки і гукнула: 

— Впустіть мене! 

Постать усередині почовгала до дверей і відчинила їх рівно настільки, щоби просунути голову. Виявилося, що це підмайстер, приблизно Пітерового віку, якого Чарліна ніколи раніше не бачила. 

— Крамниця зачинена, — повідомив він і перевів погляд на Приблуду, яка сиділа в Чарліни на руках. Із прочинених дверей вирвався запах свіжесеньких пампухів, і Приблуда почала захоплено нюшити в тому напрямку. — І з собаками ми не впускаємо, — додав хлопець. 

— Мені треба побачити свого батька, — сказала Чарліна. 

— Ти нікого не зможеш побачити, — пояснив підмайстер. — Усі в пекарні зайняті. 

— Мій батько — пан Бейкер, — сказала Чарліна, — і я впевнена, що він захоче мене побачити. Впусти мене. 

— А звідки мені знати, що це правда? — підозріливо мовив підмайстер. — Я ризикую своїм місцем… 

Чарліна знала, що саме зараз їй треба бути ввічливою і тактовною, ось тільки терпець їй урвався — так само, як і тоді з кобольдами. 

— Слухай, дурню! — не дала вона йому договорити. — Якщо мій батько дізнається, що ти мене не впускав, ти вилетиш звідси тієї ж миті! Йди і приведи його, якщо мені не віриш! 

— Ти диви, яка грізна! — сказав підмайстер, але все-таки відступив від дверей. — Ну то заходь, але собаку маєш залишити на вулиці, зрозуміло? 

— Не залишу, — відрізала Чарліна. — Її можуть вкрасти. Це дуже цінна чарівна собака, щоб ти знав, і сам король приймає її у себе. А якщо він може, то і ти можеш. 

Підмайстер вислухав усе це з презирливою посмішкою. 

— Будеш це розказувати лабоку на горбах, — сказав він. 

Справа могла би дуже ускладнитися, якби саме в цей момент у дверях, що вели з крамниці до пекарні, не з’явилася Белл, одна з жінок, котрі працювали в крамниці. Пов’язуючи шарф, вона звернулася до хлопця: 

— Я вже йду, Тіммі. Чи не міг би ти вимити… — тут вона помітила Чарліну. — О, привіт, Чарліно! Хочеш побачити тата, так? 

— Привіт, Белл, — відповіла Чарліна. — Так, хочу. Але ось оцей не впускає мене з Приблудою. 

Белл подивилася на Приблуду, і її лице розпливлося в усмішці: 

— Яке миле створіннячко! Але ж ти знаєш, як твій тато ставиться до того, щоби впускати в пекарню собак. Краще залиш-но її тут, у крамниці, на Тіммі. Ти ж наглянеш за нею, правда, Тіммі? 

Підмайстер щось пробурчав собі під ніс і люто зиркнув на Чарліну. 

— Тільки мушу тебе попередити, Чарліно, — як завжди багатослівно вела далі Белл, — що вони там дуже зайняті. Надійшло замовлення на особливий торт. Так що не залишайся там надовго, добре? Постав свою собачку на підлогу, з нею тут нічого не станеться. І слухай-но, Тіммі, я хочу, щоби цього разу полички були гарненько вичищені, інакше мені доведеться завтра мати з тобою розмову. Бувай, до завтра! 

Белл вибігла з крамниці, і щойно вона вийшла, всередину тут же забігла Чарліна. У дівчинки таки промайнула думка забігти до пекарні з Приблудою, але Чарліна знала, що Приблуда в оточенні їжі втрачає голову. Тому Чарліна поставила Приблуду за прилавок, холодно кивнула Тіммі («Тепер він ненавидітиме мене до кінця життя», — подумала) і гордовито проминула порожні скляні вітрини, холодні мармурові полички та групки білих столиків і стільців, де верхньонорландці мали звичай сидіти за кавою і тістечками. Приблуда відчайдушно дзявкнула, коли Чарліна штовхнула двері до пекарні, але дівчинка напружила волю і щільно зачинила їх за собою. 

У пекарні кипіла робота, наче у вулику, стояла тропічна спека, а море смаковитих запахів, мабуть, звело би Приблуду з розуму. Тут пахло свіжим тістом, печеним тістом, солодкими булочками з родзинками, фруктовими пирогами, вафлями, але ще сильніше — пирогами з заварним кремом і всілякими начинками, а на ці аромати накладалися запахи крему і солодкої глазурі з величезного багатоповерхового торта, що його кілька осіб прикрашали на найближчому до дверей столі. «Трояндова вода! — подумала Чарліна, вдихаючи ці запахи. — Лимони, полуниці, мигдаль з півдня Інгарії, вишні та персики!» 

Пан Бейкер крокував від пекаря до пекаря і на ходу давав вказівки, підбадьорював, перевіряв зроблене. 

— Джейку, тобі треба вкласти всю силу в замішування цього тіста, — почула Чарліна татів голос, щойно переступила поріг. — Ненсі, ось із цим тістом — делікатніше. Його не можна збивати, інакше тістечка будуть тверді мов камінь. 

Тим часом він перейшов до печей на протилежному кінці пекарні, показуючи юнакові при печах, котра з них готова до вкладання печива. Де б він не з’явився, його уважно слухали і старанно виконували розпорядження. 

Чарліна знала, що її тато був королем у своїй пекарні. «Хтозна, чи не більше, ніж сам король у Королівському особняку», — подумалося їй. Білий ковпак сидів на його голові, немов корона. «Йому цей ковпак надзвичайно личить», — подумала Чарліна. Батько мав таке ж худе лице і руде волосся, як і вона сама, тільки веснянок у нього було значно більше. 

Чарліна перехопила його біля плити, де він куштував пікантну м’ясну начинку до пиріжків і пояснював дівчині, яка її приготувала, що та дала забагато приправ. 

— Але ж начинка добра на смак! — захищалася та. 

— Авжеж, Лорно, — погодився пан Бейкер, — проте між добрим смаком і досконалим смаком — ціла прірва. Відійди звідси і допоможи тим часом із тортом, інакше вони промучаться з ним до ранку, а я спробую врятувати цю начинку. 

Він зняв каструлю з вогню, а Лорна з виглядом неабиякої полегкості поквапилася геть. Обернувшись, батько побачив Чарліну. 

— Привіт, серденько! Тебе я зовсім не чекав! — його обличчям промайнула тінь підозри. — Тебе прислала мама? 

— Ні, — відповіла Чарліна. — Я сама прийшла. Я ж доглядаю за домом дідуся Вільяма. Пам’ятаєш? 

— Ага, он воно що, — кивнув головою її тато. — Чим я можу тобі допомогти? 

— Ну… — Чарліна зам’ялася. Тепер, коли вона вкотре переконалася, який її тато великий знавець кулінарної справи, пояснити, в чому полягає її потреба, стало не так-то просто. 

— Зачекай-но хвильку, — попросив тато й почав