Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

як з’ясувалося згодом, останнім, за секунду до апокаліпси; на відстані від будинку, що розвалювався, стояли його заспані й напівголі мешканці, дивлячись, як він руйнується, мов карткова вежка, клубочилися порохи і сипався метеоритний дощ. «Землетрус!» — волали в нестямі мої сусіди. «Рятуйтеся!» — горлала мешканка горішнього поверху, панікерка і занепадниця в спальному капелюшку, що зсунувся набакир, затуливши щоку, і заважав кричати. «Землетрус», — верещали в суміші перестраху і насолоди діти. «Землетрус!» — долучився я, збагнувши, наскільки мені вигідно підтримувати цю версію, моє єдине і переконливе алібі.

Прибули пожежні і рятівники, швидка допомога й загін поліції особливого призначення, вчені і кореспонденти. Кореспонденти вели прямий репортаж, учені вимірювали й розкопували, встановлювали причини і наносили на карту наслідки. «Феномен! — мовив опецьок в окулярах з грубого скла і товстою пластмасовою оправою. — Паранормальне явище».

Звістка про паранормальне явище вмент облетіла світ. Репортери провідних аґенцій і науковці звідусіль з’їхались подивитися, підприємливий мер, який мав готельний бізнес, побудував чотири п’ятизіркових готелі на шість сотень номерів кожний. На Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй було прийнято рішення спорудити на цьому місці науково-дослідний центр вивчення й попередження катаклізмів, це рішення привітали трудящі й підтримали національні парламенти і Великий Диктатор завізував його своїм недолугим підписом.

На місці будинку, в якому я роками тихо і мирно жив, виросла найбільша обсерваторія світу і було встановлено сейсмограф гігантських розмірів, потужність якого дозволяла не тільки передбачати природні катастрофи, цунамі та землетруси, а й струси на Марсі й Юпітері, а також в інших сонячних системах нашої і суміжних галактик. Залишившись без нічого, я влаштувався б у ній сторожем. Якщо я коли-небудь залишуся без нічого, без улюбленого заняття і без заняття взагалі, я так і зроблю, ставши вояком воєнізованої охорони, рядовим Раяном.

Друкарська машинка «Sholes & Glidden». Я забрав її з вітрини розбитої антикварної крамниці, чуючи позаду моторошне «Мародер!» і без певності, хто горлає — антиглобалісти, навертаючи в лоно ідеї, чи представники правопорядку і їхні не менш чисельні сподвижники. Гули й завивали сирени, гупали кирзаки, ревіли бронетранспортери, виспівувала важка артилерія. Я обурився: «Який я мародер? Якби я не врятував, її б донівечили і викинули. Я виніс її під перехресним вогнем і з пекла, важачи головою, в яку будь-якої миті могла влучити каменюка, пляшка із запальною сумішшю (з боку антиглобалістів), або кийок, ґумова куля, сльозогінний газ (з протилежного боку)».

Я до пуття не знав, хто розбив вітрину, і не дуже переймався — не виключено, що я сам, в якому полум’яні заклики й загальна ейфорія розбуркали діонісійський первень, притлумивши аполонівський і затуманивши внутрішній погляд, тоді як із зовнішнім було все гаразд, інакше я не побачив би її крізь димову завісу і танцююче полум’я; якщо це я, тоді той інший я, який ще довго нагадував розбурхане море: «Вперед! Хай живе революція! Сатрапів — на смітник історії! Че, я з тобою!» — «Отямся! Нікого немає. Че Ґевара давно помер. Його вбили. Він став героєм». — «А хто говорить?» — «Це я, твоє «я»». — «Моє «я»?» — «Твоє». — «І що ж ти хочеш?» — «Ходімо додому!» — «Хіба вже так пізно?» — «Далі знаходитися тут небезпечно, понадто із поцупленою власністю». — «Якою ще власністю?» — «Тією, яку тримаєш». Мої руки обіймали друкарську машинку, мій посаг на цьому весіллі, у цій веремії з димовими шашками, брандспойтами і сиренами.

Машинка мала жалюгідний вигляд, я її довго ремонтував, утомившись чистити і реставрувати; піт котився градом з мого чола, а сорочка перетворювалася на мокру шмату; довелося роздобути підручники реставрації, старі технічні посібники, як обходитися з друкарськими машинками, я оновив їй квіточку, якої вже майже не було видно, білі пелюсточки і зелені листочки, відсвіжив золотистий орнамент обабіч, я мало не осліп, наносячи кожну лінію і деталь, після завершення реставраційних робіт мені півтора року тремтіла рука, я мусив навчитися їсти і працювати лівою, їв лівою, курив лівою, голився лівою; я відновив напис «Sholes & Glidden TYPE WRITER MANUFACTURED BY E.REMINGTON & SONS» — хоча, боюся, відчитати пощастило не все; я полакував її біологічно чистим лаком і змастив натуральним мастилом, вставив вибиті зуби, задля чого опанував ливарне мистецтво і спорудив у коморі домну, купив термостійкий костюм й одягнув проїджений іржею гельм окупаційних часів, подарований односельцями моїх покійних дідуся з бабцею, що тепер ось згодився, щоправда, для дещо іншої, ніж війна, заворушки.

В лихі часи, коли обмежували свободу преси, я передруковував на відреставрованій друкарській машинці відозви і відкриті листи, водив за носа спецслужбу, аж їй попаморочилося і її речник сказав, що це дурисвіт і жартун розклеює старі радянські листівки, спрямовані проти буржуазних націоналістів і посіпак, фашистських диктатур і тоталітарних режимів; після такої заяви, яку не забарилися передрукувати підпільні вітчизняні і західні медії, його, звісно, поперли з роботи, дурня мальованого; коли лихі часи минали, а вони ні-ні та й минали, так як минає дощ і розходяться хмари, я друкував на ній пісні і балади, «Пісню про рідний край» і «Баладу про трьох опришків», «Баладу про смерекового короля» і «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку», пояснювальні цидулки і платіжні доручення, листи до газети й послання до Неї. Пишучи «Пісню про бранок, що їх узяли в ясир, аби продати на невільничому ринку», я не на жарт розхвилювався, мені раптом здалося, що коли я отут і отак сиджу та шкребу пером, ЇЇ тим часом, саму й беззахисну, беруть у ясир.

Я сідав і писав

Послання до Неї

Моя кохана!

Квітко з поля, що на весняному пагорбі,

Зірко, що сяєш у небі,

Вивірко, що гризеш лісовий горішок,

Нутріє, що пливеш, гребучи лапками!

Куди Ти?

Вернися!

Комора (продовження)

Машина для продукування блискавки. Їй нічого не бракувало, крім ручки, за яку треба було крутити, і того, хто крутив би. Машину знайшли на горищі, разом із напіврозкладеним трупом дослідника-аматора; неясно було, як не згоріла сама дерев’яна халабуда, в якій жив цей дивак і самітник — на що він розраховував? потрапити в книгу рекордів Ґіннесса? на дошку пошани в рідному колгоспі, де працював головним агрономом? Стати новим Ейнштейном? Я підшукав і приладнав ручку. Щойно покрутивши нею, я збагнув, у чому полягало ноу-хау; я зрозумів, що зарано кепкував, що сміється той, хто сміється останнім, що тут щось не те, що не такий він уже й наївний,