Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Про що думаєш? — кажу я.

Вона не дивиться на мене. А тоді ніби раптом вирішує подивитися на мене і дивиться.

— Я не знаю, — каже вона. — А ти про що думаєш?

Я знизую плечима.

— Вона ніби не дуже рада нас бачити, — кажу я. — Але тута всеодно безпечніше ніж нам було за багато часу. За стінами, і таке інше, — я знову знизую плечима. — Та й Бен вкінці-кінців хотів, аби ми сюди добралися.

І це правда, але я не впевнений, чи це правильно.

Віола притискає свої руки до себе, просто як Франсія, але зовсім не так як Франсія.

— Я розумію, про що ти.

— Думаю, наразі й тута добре.

— Так, — каже Віола. — Наразі.

І ми ще трошки слухаєм їхню сварку.

— То що ти там зробив… — каже Віола.

— То була дурниця, — кажу я, дуже швидко кажу. — Я не хочу про це говорити.

Моє лице починає горіти, такшо я відхожу назад у свою кімнатку. Я стою там і кусаю свою губу. Кімната виглядає так, ніби вона колись належала старій людині. І пахне тоже таксамо, але там принаймі є справжнє ліжко. Я підхожу до свого рюкзака і відкриваю його.

Я розглядаюся, аби переконатися шо за мною ніхто не пішов, і дістаю книжку. Я відкриваю її на мапі, на стрілочках, які ведуть через болото, до річки і на другий берег. На мапі нема мосту, але є поселеня. І під ним є слова.

— Да, — кажу я сам до себе. — Да лінійку т.

Певно, це Дальній Кут.

Я голосно вдихаю носом, коли дивлюся на списану сторінку ззаду мапи. «Ти мусиш їх попередити»(ясно, ясно, заткайся) дотепер підкреслено знизу. Але, як і казала Віола, кого попередити? Попередити Дальній Кут? Попередити Гільді?

— Про шо? — кажу я.

Я прогортую книжку і там цілі сторінки з усяким різним, сторінки і сторінки, слова на словах на словах на словах, ніби вилитий на папір Шум, із якого вже нічо не зрозумієш. І як я можу когось попередити про все це?

— Ай, Бене, — тихо кажу я. — Чим же ти думав?

— Тодде! — кличе Гільді знизу. — Ві!

Я закриваю книжку і дивлюся на обкладинку.

Потім. Я запитаю про це потім.

Зуб даю.

Потім.

Я відкладаю її і йду вниз по сходах. Віола вже чекає там. Гільді і Франсія зі знову схрещеними руками так само чекають.

— Я маю вертатися на свою ферму, шпанюки, — каже Гільді. — Маю там роботу, а я ж не на себе одну працюю, але сьогодні Франсія погодилася за вами приглянути, а ввечері я прийду подивитися як ви справуєтеся.

Ми з Віолою дивимося один на одного і раптом не хочемо, аби Гільді йшла.

— Дякую за це, — каже Франсія, хмурячись. — Попри тошо моя сестра могла вам двом за мене розказувати, я ніяка не бабайка.

— Вона не казала… — починаю казати я до того як зупиняю себе, хоть мій Шум і закінчує фразу за мене: «…взагалі нічого».

— А, ну це типово, — каже Франсія, дивлячись на Гільді, але ніби не дуже й здивовано. — Покишо можете лишитися в мене. Тато і тьотя давно померли, такшо зараз їхні кімнати не дуже й затребувані.

Я не помилявся. Кімната старої людини.

— Але Дальній Кут — це містечко, в якому люди працюють, — Франсія дивиться на мене, тоді на Віолу, тоді знову на мене. — І ви тута дармо хліб їсти не будете, навіть якшо ви тута лише на день чи два, поки вирішите, куди там маєте йти далі.

— Ми ще не знаємо, — каже Віола.

— Гм-м-м, — гмикає Франсія. — А якшо ви затримаєтеся тута поза перший збір урожаю, то прийдеться вам ходити до школи.

— Школа? — кажу я.

— Школа і церква, — каже Гільді. — Це якшо ви лишитеся надовго. — Певно, вона знову читає мій Шум. — Ви лишитеся надовго?

Я нічо не кажу, і Віола нічо не каже, а Франсія знову гмикає.

— Будь ласка, пані Франсіє? — каже Віола, коли Франсія повертається поговорити з Гільді.

— Просто Франсія, дитино, — здивовано каже Франсія. — В чому справа?

— А я звідкись звідси можу надіслати повідомлення назад на свій корабель?

— Твій корабель, — каже Франсія. — Тобто корабель поселенців, котрий зараз у далекій чорній пустелі? — вона стискає губи. — З купою людей на борту?

Віола киває.

— Ми мали надіслати звіт. Повідомити, що ми знайшли.

Голос Віоли такий тихий, а її лице таке дивильне і обнадіяне, таке відкрите і просторе і готове до росчарування, що я знову відчуваю знайомий поштовх сумності, і мій Шум втягується в це як скорбота, як загубленість. Я хапаюся рукою за спинку бамбетля, аби не впасти.

— Ех, шпанючко, — каже Гільді, її голос знову стає підозріливо лагідним. — Я так думаю, ви пробували зв’язатися з нами, новосвіцькими, ще коли ви тільки оглядали планету?

— Ага, — каже Віола. — Ніхто не відповів.

Гільді і Франсія перекивуються.

— Ти забуваєш, шо ми — церковне поселеня, — каже Франсія. — Ми забралися від мирських речей, аби заснувати нашу власну маленьку утопію, такшо подібна машинерія собі ржавіла і ламалась, поки ми дбали про своє виживаня.

Очі Віоли росплющуються трохи ширше.

— Ви ніяк не можете ні з ким комунікувати?

— Ми не маємо зв’язку з іншими поселеннями, — каже Франсія. — Я вже не кажу про шось далі.

— Ми фермери, шпанючко, — каже Гільді. — Прості фермери, які шукають собі простішого життя. Якраз через це ми й пішли на цей дурний політ, аби добратися сюди. Аби владнати речі, які так турбували колишніх людей, — вона поклацала пальцями по столу. — Але не дуже вийшло.

— Ми реально не чекали нікого іншого, — каже Франсія. — Не з тим Старим світом, з якого ми полетіли.

— То я тут застрягла? — каже Віола, її голос трошки труситься.

— Поки не прибуде твій корабель, — каже Гільді, — боюся шо так.

— І скільки їм ще? — питає Франсія.

— Вхід у систему через 24 тижні, — тихо каже Віола. — Перигелій іще через чотири. І ще два тижні до орбітального трансферу.

— Співчуваю, дитинко, — каже Франсія. — Здається, ти з нами на сім місяців.

Віола відвертається від нас усіх, очевидно перетравлюючи новину.

Багато шо може статися за сім місяців.

— Ну, але, — каже Гільді, роблячи свій голос бадьорим, — я чула, шо в Притулку є подібні речі. Ядермобілі, мощені вулиці і більше магазинів, ніж можна обійти. Можна попробувати піти туда, перед тим як починати хвилюватися, нє?

Гільді дивиться на Франсію, а Франсія каже:

— Тоддику? Чого б тобі не взятися до роботи в складі? Ти ж із ферми, нє?

— Але… — починаю казати я.

— На фермі є багато різної роботи, — каже Франсія. — Як ти, певно, і сам добре знаєш.

І, так от говорячи, Франсія виводить мене через задні двері. Я оглядаюся через плече і бачу, як Гільді заспокоює Віолу і говорить їй шось лагідне, шось нечутне, хтось шось каже, і я знову нічо не знаю.

Франсія закриває за нами двері і веде мене і Манчі через