Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Це східний склад, — каже Франсія, — де ми зберігаємо готові для продажу речі. Почекай тут.

Я чекаю, а вона підходить до чоловіка котрий розгружає кошики з тачки. Вони хвилину говорять і я чую Прентісстаун? ясно як день у його Шумі, і раптовий наплив почутів за цим. Трохи інакше відчутя ніж раніше, але і воно пропадає до того як я встигаю його прочитати і Франсія вертається назад.

— Іван каже, ти можеш помогти і попідмітати на тому кінці склада.

— Попідмітати? — кажу я, трохи наляканий. — Я знаю, як працюють ферми, мім, але я…

— Я впевнена, шо знаєш, але ти вже міг помітити, шо Прентісстаун не належить до найпопулярніших наших сусідів. Найліпше тобі не лізти нікому на очі, поки всі потрохи до тебе не звикнуть. Домовилися?

Вона дотепер сувора, руки дотепер складені, але насправді так, вона здається нормальною, і хоть її лице не дуже добре, може, вона сама трохи й так.

— Добре, — кажу я.

Франсія киває і забирає мене до Івана, котрий на вік десь як Бен, але низький, темноволосий і руки в нього здорові як блін стовбури.

— Іване, це Тодд, — каже Франсія.

Я протягую руку для потисканя. Іван її не тисне. Він просто якось злосно оглядає мене.

— Будеш працювати там ззаду, — каже він. — І шоб ні ти, ні твій пес не лізли мені під ноги.

Франсія йде від нас, а Іван заводить мене досередини, показує на мітлу і я берусь до роботи. І так починається мій перший день на Дальному Куті: всередині темного склада, за перемітаням пороху з одного кута в інший, тільки й того синього неба, шо маленька смужка над дальніми дверима.

Як же гарно працювати.

— Какати, Тодде, — каже Манчі.

— Тута не можна.

Це досить великий склад, може десь сімсять п’ять чи вісімсять метрів з кінця в кінець, і він десь наполовину повний гребенястих ананасів. А ще в одному кінці там великі рулони силосу, складені аж до стелі і зв’язані шнурком, і ще частина з великими снопами пшениці, готовими до перемеленя.

— Ви це продаєте в інші поселеня? — гукаю я до Івана.

— Поговоримо потім, — відгукується він спереду.

Я на це нічо не кажу, але шось ніби грубе з’являється в мому Шумі ще до того як я встигаю це зупинити. Я спішу вернутися до замітаня.

Ранок минає. Я думаю про Бена і Кілліана. Я думаю про Віолу. Я думаю про Аарона і мера. Я думаю про слово «армія» і як від нього в мене в шлунку щемить.

Я не знаю.

Якось неправильно нам зупинятися. Не після всього цього біганя.

Всі поводяться так ніби тута безпечно, але я не знаю.

Манчі бродить через двері, поки я замітаю, деколи ганяється за рожевими молями, яких я вимітаю з недоступних кутів. Іван тримається на віцтані, я тримаюся на віцтані, але я бачу всіх тих людей шо приходять до його дверей і залишають там товари, і дивляться взад склада, дивляться довго, проникливо, деколи примружуються в темноту, аби розглянути там мене, хлопчика з Прентісстауна.

То шо вони ненавидять Прентісстаун, я це вшарив. Я ненавижу Прентісстаун, але я маю більше причин сумувати ніж будь-котрий з них.

Коли сильніше дніє, я теж починаю помічати більше речей. Наприклад, хоть і чоловіки і жінки працюють одинаково важко, жінки частіше наказують, а чоловіки частіше слухаються. А поскільки Франсія тута замісниця мера, а Гільді тута ота ким вона є на Дальньому Куті, я починаю думати шо цим містечком заправляють жінки. Я часто чую їхні тишини коли вони проходять надворі і чую як їм відповідає чоловічий Шум, деколи напружено, але переважно просто згоджуючись.

Чоловічий Шум таксамо набагато стриманіший ніж той до котрого я звик. Коли навколо так багато жінок, та ще виходячи з того шо я взнав із Шуму в Прентісстауні, можна було би подумати шо всюди буде ціла купа Шумних жінок без одягу, котрі роблять найдивніші речі про які тільки можна подумати. І ясно шо тута деколи таке чути, чоловіки є чоловіки, але переважно це або пісні або молитви або шось шо стосується роботи яку вони зараз роблять.

Вони тута на Дальньому Куті дуже спокійні, але вони й трохи страшні.

Час відчасу я перевіряю, чи зможу я почути (не почути) Віолу.

Але ні.

В обід Франсія приходить до склада з сендвічем і глеком води.

— Де Віола? — питаюся я.

— Нема за шо, — каже Франсія.

— За шо?

Франсія зітхає і каже:

— Віола в саду, збирає опалі фрукти.

Я хочу запитати як вона, але не питаю, а Франсія не читає цього в мому Шумі.

— Як ти тут? — питає вона.

— Я вмію робити набагато більше ніж просто, бляха, замітати.

— Слідкуй за язиком, шпанюче. У нас буде ще багато часу, аби найти тобі справжню роботу.

Вона не залишається тут, йде вперед до виходу, зупиняється на два слова з Іваном і йде робити то чим замісниця мера має займатися цілими днями.

Можна сказати? Це якось тупо, але вона мені трохи подобається. Може того шо вона нагадує мені Кілліана і всьо то шо він робив аби вивести мене з себе. Пам’ять — тупа штука, хіба нє?

Я вгризаюся в сендвіч і прожовую перший кусок, коли чую як підходить Шум Івана.

— Я позамітаю всі крихти, — кажу я.

Це дивно, але він сміється, трохи грубо.

— Ясно шо позамітаєш, — він відкушує шматок свого сандвіча. — Франсія каже, сьогодні будуть селишні збори, — через хвилину каже він.

— Через мене?

— Через вас обох. Через тебе і дівчинку. Тебе і дівчинку, котрі втекли з Прентісстауна.

Його Шум дивний. Він обережний але дивний, ніби він мене перевіряє. Я не чую там ворожості, ну не до мене точно, але шось там ховається.

— І ми зустрінемся зі всіма? — кажу я.

— Може бути. Ми всі будемо говорити в першу чергу про вас.

— Якшо буде голосуваня, — кажу я, жуючи сендвіч, — то я, певно, програю.

— Ну, за тебе говоритиме Гільді, — каже він. — А на Дальньому Куті це тобі не булка з маслом, — він ковтає свій шматок. — І люди тута добрі і щирі. Ми вже приймали до себе людей з Прентісста-уна. То було давно, але давніше, в погані часи приймали.

— Коли була війна? — кажу я.

Він дивиться на мене, його Шум розглядає мене, розглядає шо я знаю.

— Так, — каже він. — Коли була війна, — він роззирається складом, ніби просто так, але мені здається, шо він перевіряє, чи ми тута самі. Він повертається назад і дивиться на мене. І на цей раз його погляд точно шось шукає. — Крім того, — каже він, — не всі тута однаково ставляться.

— До чого? — кажу я, бо мені не подобається його погляд, не подобається його шум.

— До історії, — він говорить тихо, його очі дивляться в мене, вивчаючи уважніше.

Я трохи відхиляюся назад.

— Я не розумію, про