Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— У Прентісстауна донині є союзники, — шепоче він, — котрі ховаються в дуже несподіваних місцях.

У його Шумі появляються картинки, маленькі картинки, ніби його Шум говорить лише до мене, і я починаю бачити їх ясніше і ясніше, яскраві речі, вологі речі, швидкі речі, сонце світить на червон…

— Цуцики! Цуцики! — гавкає Манчі в куті.

Я підскакую, навіть Іван смикається, і картинки в його Шумі швидко гаснуть. Манчі продовжує гавкати, і я чую багато хихотіня, але то не він. Я дивлюся.

Групка дітей стоїть на колінах, підглядає через виламану дошку, посміхається, сміється від хоробрості, штовхає один одного блище до дірки.

Показують на мене.

І всі такі маленькі.

Такі маленькі.

Ну ви тільки гляньте на них.

— Ану забирайтеся, пацючата! — кричить Іван, але в його голосі і Шумі чути гумор, якого раньше не було й сліду. Діти розбігаються і з-за дірки ще чути попискуваня їхнього сміху.

І от і всьо, вони пішли.

Ніби я їх просто придумав.

— Цуцики, Тодде! — гавкає Манчі. — Цуцики!

— Я знаю, — кажу я, чухаючи його голову, коли він підходить блище. — Я знаю.

Іван ляскає долоньми.

— От і пообідали. До роботи, — і він ще раз значущо дивиться на мене, перед тим як піти назад наперед складу.

— І шо ж воно всьо мало значити? — кажу я до Манчі.

— Цуцики, — мурмотить він, зариваючись лицем у мою руку.

І так наступає пообідя, яке приблизно повторює мій ранок. Я замітаю, люди зупиняються, перерва на воду, коли Іван нічо мені не каже, я далі замітаю.

Я витрачаю трохи часу пробуючи розібратися з тим, шо нам робити далі. Якшо це взагалі роблять якісь ми. У Дальньому Куті буде собі зустріч і вони, певно, затримають Віолу аж доки не прилетить її корабель, це всім ясно, але чи захочуть вони мене?

А якшо захочуть — я лишуся?

Я їх попереджу?

У мене в животі починає пекти кожен раз коли я думаю про книжку, такшо я продовжую міняти тему.

Після того, шо дуже нагадує мені вічність, сонце починає сідати. Я більше не можу замітати. Я вже пару разів пройшов цілий склад, порахував кошики, перерахував кошики, попробував зремонтувати тута розхитану дошку в стіні, хоть ніхто мене і не просив. Та й шо ще робити, коли ніхто, бляха, не випускає тебе зі склада?

— Щира твоя правда, — каже Гільді, раптово стаючи біля мене.

— Не можна так підкрадатися до людей, — кажу я. — А то ви всі такі тихі.

— У Франсії в хаті ви з Віолою зараз можете трохи під’їсти. Давайте ви підете туди і поїсте?

— Поки у вас буде та ваша зустріч?

— Поки у нас буде та наша зустріч, так, шпанюче, — каже Гільді. — Віола вже в хаті, і я не сумніваюся, готова з’їсти твою вечерю.

— Голодний, Тодде! — гавкає Манчі.

— І для тебе їжа теж є, песю, — каже Гільді, нахиляючись аби його погладити. Він відразу перекидається перед нею на спину, ну ні грама гідності.

— А про шо насправді ваша зустріч? — питаю я.

— Ой, та про тих нових поселенців, шо мають прилетіти. Це великі новини, — вона переводить погляд із Манчі на мене. — І про вас усім розкажемо, ясна річ. Треба ж підготувати людей до того, аби вони були вам раді.

— А вони будуть нам раді?

— Люди бояться тогошо не знають, Тоддику, — каже вона, встаючи. — Коли вони з вами познайомляться, проблем не буде.

— Ми зможемо тута лишитися?

— Так собі думаю, — каже вона. — Якшо тільки захочете.

Я на це нічо не кажу.

— Ти покишо йди собі до хати, — каже вона. — Я зайду по вас обох, коли прийде час.

Я лише киваю у відповідь і вона махає мені і йде, йде геть зі склада, де всьо більше темніє. Я відношу мітлу туда де вона висіла, чую відлуня своїх кроків. Я чую Шум чоловіків і тишину жінок, які збираються на тому кінці міста в залі зібрань. Слово Прентісстаун чується найчіткіше, а поміж нього моє ім’я, ім’я Віоли, ім’я Гільді.

І я маю сказати, шо хоть у ньому є страх і підозра, я не почуваюся так, ніби нам тута зовсім не раді. Там більше запитань, ніж такої злості як була в Метью Лайла.

І знаєш, може бути. Може бути, шо все не так і погано.

— Пішли, Манчі, — кажу я. — Пішли поїмо.

— Їсти, Тодде! — гавкає він десь біля моїх ніг.

— Цікаво, як там день у Віоли, — кажу я.

І коли я підхожу до входу в склад, я розумію шо шматок Шуму відчепився від загального шурхоту зовні.

Один шматок Шуму виходить з потоку.

І йде до склада.

І стає просто біля нього.

Я стаю глибоко в темноті склада.

Тінь стає в далекому дверному проході.

Метью Лайл.

І його Шум каже: Нікуди ти не підеш, хлопче.

19. Знову ніж і вибір

— Геть! Геть! Геть! — відразуж починає гавкати Манчі.

Місяці блищать на мачете Метью Лайла.

Я тягнуся собі за спину. Я заховав піхви собі під сорочку, коли працював, але ніж точно дотепер на місці. Стопудово. Я беру його і тримаю біля себе.

— Старенька мамця тебе на цей раз не захистить, — каже Метью, вимахуючи мачете туди і сюди, ніби пробує порізати повітря на плястерки. — Тепер ні за якою спідницею ти не заховаєшся відтого, шо ти зробив.

— Я нічо не робив, — кажу я, відходячи на крок назад, пробуючи стримувати свій Шум і не показувати йому задні двері ззаді себе.

— Неважливо, — каже Метью, підходячи вперед коли я відхожу назад, — тута у містечку в нас є свій закон.

— Я з вами нічого не маю до діла, — кажу я.

— Але я маю діло з тобою, хлопче, — каже він, його Шум починає розбурюватися, в ньому є злість, ясно шо, але в ньому є і дуже дивна скорбота, такий несамовитий біль, який майже можна попробувати на смак.

А ще навколо нього крутиться нервовість, вона кутаста, вона випирає, хоть він і пробує її сховати.

Я знову відхожу назад, далі в темноту.

— Я ж не поганий чоловік, знаєш, — каже він раптово і ніби збиває мене з толку, але й далі крутить своїм мачете. — Я мав дружину. Я мав доньку.

— Вони б не хотіли, аби ви скривдили невинного хлопця, я впевн…

— Тихо! — кричить він і я чую, як він глитає.

Він не впевнений. Він не впевнений, шо йому далі робити.

Шо ж воно робиться?

— Я не знаю, чого ви злий, — кажу я. — Але мені шкода. Шо б то не було…

— Я хочу аби ти знав, перед тим як ти поплатишся, — каже він наді мною, ніби заставляє себе не слухати мене. — Шо ти маєш знати, хлопче, це тошо мою маму звали Джессіка.

Я перестаю відходити назад.

— Вибачте, шо?

— Мою маму так звали, — гарчить він. — Джессіка.

Це взагалі не має ніякого сенсу.

— Шо? — кажу я. — Я не знаю, шо ви…

— Слухай, хлопче! — кричить він. — Просто слухай.

А тоді