Читати книгу - "Гіркі землі"

І що зробила Люда? Почала тягнути те велике мертве тіло через поле, по рівчаках, по терні до дороги. Не знаю, як то їй вдалося. Жіночка невелика, дрібна. Дотягнула і стала просити, щоб довезли сина до якогось цвинтаря. Ніхто не хотів, ні за гроші, ні з милосердя. Цілий день стояла. А потім над'їхали українські військові й забрали обох. Викопали могилу в селі, закликали священика, і поховали, хай без труни, але в освяченій землі…

Славка озирається. Призахідне сонце прибрало тепле материнське проміння з її плечей, але магічне коло захисту не зникло. Дівчатка-близнючки, сховавшись за копичку сіна, наглядають за нею, аби чогось собі не зробила, чи не пішла світ за очі, як Марина Приставнякова, що колись посварилась з сином, і щось їй у голові перевернулось. Знайшли аж у Мокрянах, люди упізнали й привели додому.

Косар

оповідання

Село заросло бур’янами, тільки городи виглядали по-людськи: бульба підгорнута, жуки струті, кукурудза сягала плечей, а квасоля спиналась до половини тичок. У буйних травах водились змії до кольору, до вибору, і хлопи боялися косити: сільські люди мають великий страх перед усім, що повзає. «Гадє,» — казали вони. Гадє в лісі рідко траплялось, бо туди ходилось раненько і верталось, як ще роса не спала. Але й ліси, і під лісом так позаростали, стежки щезли, лишились хіба дороги, по яких возили зрубані дерева. Дров потребували всі, а трави — ніхто. На все село лишилось заледве десять корів, і паша для них на зиму готувалась із висіяної трави, в якій не було ні будяків, ні кропиви.

Не дивно, що у нерушаній траві, що восени ставала твердим сухим бадиллям, і давала насіння, що забезпечувало продовження її існування, могли завестися змії. Вони зимували в покинутих напіврозвалених хатах: під підлогою, в печах, пивницях — шпар і дірок для них не бракувало. І хоч жодна з них наразі нікого не вкусила, їх боялись, як бояться нечистого, що вводить у спокусу. Бо змій колись спокусив Єву, і все гадяче плем’я походить від нього.

Цвинтар також заріс. Перед першим листопада виривали бур’ян на гробах, робили прохід і кидали тут — таки бадилля, не переймаючись сусідніми могилами, серед яких чимало було забутих. Під твердою шкаралупою спресованого бур’яну ховалися посірілі нетлінні штучні квіти й пластмасові оплавлені лампадки. По таких могилах було видно, чий рід скінчився або деградував так, що втратив будь-яку пошану до мерців. Або те, або інше. В селі знали, яке саме. Знали, хто краде баняки з-під хати, хто вибирає огірки на сусідському загоні, чия дівка вже не дівка, хто скільки заробив і скільки віддав жінці. То було колективне всевидяче око: під ним ставало страшно і водночас солодко, бо не було такого гріха, який би не пробачило село. Сільські люди більше боялись районного суду, аніж власних вбивць та злодіїв. Жоден суд не захистить від сусіда, що вийде з тюрми геть змінений і готовий до помсти.

Юрківна, голова сільради, або війтиха, як колись би сказали, немолода жінка, важка тілом, але спритна думками, осягнула не лише цю істину, а й іншу: що у такий спосіб село скочується у прірву, і навіть якщо у людей заберуть городи, як забрали землю довкола села (попередній війт продав її невідомо кому), то ніхто не чинитиме спротиву, бо знають, чим той спротив закінчиться. Виїдуть до Польщі чи на Чехи на заробітки. А самосійні кущі, що висмоктують усі соки з землі, змії — така сама стихія, як війна чи засуха. В поведінці земляків вона бачила потяг до самознищення, капітуляцію. Село стискалося, як шагренева шкіра: діти не бавилися на вигонах, дороги між хатами були перекриті парканами, два кооперативні магазини стояли пусткою вже 15 років, торгували з вагончиків, щоб не платити за оренду; ріка так заросла вербою, що доступу до неї майже не було, і взимку вовки мали де ховатись вдень і звідти винюхувати здобич: псів, кролів, часом козу. Масштаби катастрофи жахали Юрківну, яка почувала відповідальність за село, тобто їй було соромно, хоча не уявляла, як можна протистояти цій стихії. Жила сама. Чоловік умер два роки тому, звільнивши її від своїх запоїв і побоїв, син був на заробітках у Чехії разом з жінкою, складав гроші на квартиру в місті. Вона знала, що на старість помре сама в хаті, і від тих думок їй хотілось втекти якнайдалі. У себе на подвір’ї і в саду Юрківна косила сама, і за плотом теж, хоч ніхто у селі того не робив. Маленький світ був у цих людей, дуже маленький. У Юрківни був трохи більший, але то не дивно, бо її посада вимагала цього.

Вона прийшла додому на обід, з’їла вчорашньої зупи, погодувала кота, і лягла собі трохи подрімати. Збудив її дзвінок з мобільного.

— Добре, хай іде просто до мене додому!

В роті було сухо, тиск піднявся. Юрківна проковтнула таблетку і з зусиллям встала. Розгладила на собі спідницю і зачесала розкуйовджене волосся.

— Та хоч би чорт з рогами, — пробурмотіла вона, згадавши, як вчора намовляла трьох пияків біля магазину покосити бур’ян коло клубу. Як два пияки мудрували і жартували, а третій мовчав. Власне, не був Ігорко скінченим пияком, додому до себе не пускав пити, однак міг напитися часом. Мама його мала склероз, заговорювалася. Вже давно не виходила далі, ніж подвір’я, і ніхто до неї не навідувався. Ігорко ходив то дрова рубати, то помагати при будові. Ото все, що Юрківна знала про цього чоловіка. Знала, що довкола їх хати з трьох боків пустка, оповита диким виноградом, з якого стирчать комини розвалених хат. Землі поміж хат зараз ніхто не хоче, будуються там, де просторо, в полі. А та земля, що в селі, якась хвора, і люди родяться на ній слабкі. Ігорку небагато треба було випити, аби опинитися у фосі. Але добре, що хоч один зголосився. Господар не піде, навіть за грубі