Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Богдан перестав гадати, чим планував зайнятися Мирослав, і сконцентрувався на тому, що він сам хотів зробити…

Він лише кілька днів тому дав братові обіцянку бути обачним, а тепер що?

Тепер він уночі пробирався в покинутий район на задвірках світу, намагаючись не привертати до себе уваги. Богдан робив саме те, що могло зруйнувати всю його кар'єру, все його життя (за несприятливого збігу обставин), але чомусь почував себе максимально живим і щасливим. Він знову ходив по вістрю ножа, ризикував, сподівався на сприятливий результат, відчуваючи, як у потилицю дихав провал. Мирослав підштовхнув його до небезпечної прогулянки у темряві: Мирослав, а ще палке бажання побачити його.

Промислова зона міста, на відміну багатьох інших районів, мала цілком чіткі неофіційні кордони. Багато років тому підлітки наносили сюди купу мотлоху, всіляких ґрат, каміння, поцуплених табличок «Небезпечно», ланцюгів… Та так і кинули між двома прямокутними жерстяними будівлями. Це був вхід, а до виходу можна було дістатися хвилин за тридцять, якщо знати, як розташовані цехи величезного, занедбаного заводу феросплавів. Богдан, наприклад, не знав, навіть під час своєї передвиборчої кампанії тут майже не бував, та й сам завод згадав лише раз, чесно зізнавшись, що відновити його без патронажу Києва вже не вийде.

Дійшовши до парку, Богдан сповільнив крок.

Та й парком цю ділянку десять на десять метрів називали швидше знущаючись над спробами керівництва заводу в ті далекі роки подбати про природу та екологію міста.

– Ти прийшов, – несподівано вийшов із тіні Мирослав.

Ще б пак Богдан його не побачив! Ось, хто точно освоїв мистецтво маскування, одягнувшись у чорне.

Богдан сподівався, що Мирослав не помітив, як він здригнувся, але…

– Злякав тебе?

– Не кажи дурниць, – озвався Богдан. – І навіщо я тут?

– Недалеко гараж, де я залишаю на ніч байк, – пояснив Мирослав.

– Дуже пізнавально, звісно, але…

– Я сподівався, що ти погодишся покататися.

Виглядало так, ніби Мирослав одразу спланував їхню можливу поїздку, коли Богдан йому написав.

– У мене є другий шолом, повна анонімність гарантована, – додав він після паузи.

– І куди ми поїдемо?

Мирослав із надією підвів очі.

Мабуть, не сподівався, що Богдан погодиться. А хто сподівався? Богдан подумав, що відмовлятися від поїздки нерозумно, адже він вже приперся в цю глушину. Приперся і надихнувся на щось заборонене. Адреналін вирував у крові. І оскільки зайнятися сексом навряд чи вийде, їзда на байку могла стати альтернативою.

– Покажу тобі кілька цікавих місць.

– Я добре знаю своє місто, – впевнено заявив Богдан.

– Не думаю, що так добре, як я.

Їх дуель поглядів послала по тілу Богдана мурашки, він сподівався, що й Мирослав почував себе так само.

Відвернувшись першим, Богдан переступив з ноги на ногу.

– Гаразд, здивуй мене, малий.

Посмішка Мирослава зробила ніч менш холодною, Богдан насилу придушив у собі імпульс кинутися до нього, стиснути тонку талію у своїх руках, притулити до стінки і пірнути язиком у його рот. Зрештою, поруч, зважаючи на час, навіть собаки не бігали, не кажучи вже про випадкових людей. Та здоровий глузд, який, швидше за все, був плодом багатогодинних виховних робіт брата, зупинив його. Богдан пішов слідом за Мирославом до гаражів, сподіваючись, що вони зможуть хоча б усередині поцілуватися.

– Що ти робив сьогодні на набережній? – запитав Богдан, засунувши долоні глибоко в кишені штанів.

– Гуляв.

– Один?

– Саме так. І катаюся я один, той шолом, – глянув на нього Мирослав, – для виняткових випадків.

– То я твій виняток із правил?

– Хіба ти не бачиш в цьому закономірну симетрію?

— Певно, — посміхнувся Богдан.

Вони опинилися на початку довгого ряду металевих будок із плоскими дахами. Поки Мирослав порався із замком, Богдан розмірковував, чи не боявся він залишати байк у гаражі. Цей шалено дорогий байк! Потім хлопець відійшов і Богдан роздивився кодовий замок та скриньку сигналізації. Непогано! 

Мирослав увімкнув світло, впустивши Богдана в ще один шматок свого світу.

Гараж хіба що не сяяв… Кришталево чистий.

Мирослав не ремонтував тут байк, бо усередині не знайшлося інструментів, лише кілька викруток і запчастин, які він чи то замінив, чи тільки збирався. Натомість був холодильник, диван, а на стінах висіли яскраві фотокартки космосу. Закусивши губу, Богдан розглядав їх, поки Мирослав діставав другий шолом. І незважаючи на домовленість покататися на байку, Богданові захотілося залишитися, побути з Мирославом за зачиненими дверима, а потім спитати про космічні картинки, поговорити з ним про щось…

– Двері з цього боку зачиняються? – спитав він у Мирослава, беручи шолом і сподіваючись, що той зрозуміє натяк.