Читати книгу - "Синдром листопаду, або Homo Compatiens"

— Якщо нас буде багато, то не будуть, — брешу я, впевнено дивлюсь на сина — ну, правда ж?

— Будуть, але не розженуть. Не зможуть, — запевняє мене Ахмед, і я пишаюся ним у цю мить і ще більше боюся за нього.

Я знаю, бачу майже, як у цю саму секунду сидить біля вікна Лотфія. Вона просилася з нами — я не пустив, пояснив, що не витримаю: досить із мене хвилювань за сина. Досі до різноманітних активісток режим Мубарака був іноді жорстокішим, ніж до чоловіків. Ці проплачені мерзотники, ці найманці, що нападають на жінок — хіба може так бути далі? Хто це зупинить? Хто зупинить Мубарака? Невже ми? Ми. Іншаллах.

Страшно.

На площі Тахрір так мало людей і вже є поліція. Невже наші не прийдуть? А поліцейські вже знали, що насува­­­є­ться — із наших же повідомлень у соціальних мережах.

— Нічого, прийдуть, — кажу сину.

Ми проходимо через скверик, повз пам’ятник Умару Макраму, борцю за нашу свободу — чую себе єгиптянином. Успіх Умара надихатиме нас тепер, та натхнення навряд чи здатне захистити. Чомусь згадую, що Умар випускник того самого знаменитого університету Аль-Азхар, де хоче вчитися мій запальний Ахмед — дивно, між ними майже два століття, а мусульманська духовна академія жива… Далі думки летять далеко, і поки доходимо до Єгипетського музею на площі, встигаю передумати все на світі, про сина Валерія, якого загубив і ніколи вже не виховаю мусульманином, про Ахмеда, якого виховав, можливо, занадто добре, аж до нівелювання небезпеки своєму життю, про Лотфію і її теперішні труднощі з сином, моїм молодшим сином — ніяк не звикну, що у мене тепер двоє синів.

Може, в Аль-Азхарі Ахмеда навчать розуму? І як далеко може зайти хлопчикова віра? Йому не подобається, що матір зберігає у домі свої фотографії, особливо ті, де вона у Венеції, у легкому вбранні, зовсім скромному за європейськими мірками, та й за мірками того Єгипту, у якому жили й виховували Лотфію батьки, цілком пристойному. Я казав Ахмеду, що сам ректор університету Аль-Азхар нікабу не схвалює, вважає таким, що зі справжньою мусульманською вірою має мало спільного, та Ахмед молодий і гарячий, на його думку, пристойна жінка не має всім показувати обличчя. Гарячкує, не вірить ні нам з Лотфією, ні навіть шейху Тантаві[11]. Раніше, у 70-х, думав, що західна культура врешті поглине Єгипет, але, видно, єгиптяни злякались цього настільки, що впадають у інші крайнощі. Нічого, Іншаллах, у Ахмеда це минеться, і лишиться спокійна розважлива віра. Іншаллах… Наша родина завжди була прогресивна, хоча й бідна. Її ж, Лотфію, і назвали на честь жінки, яка символізує боротьбу за рівноправ’я жінок. Давно, на початку минулого століття, у цьому ж великому місті Лотфія Ель Наді обманювала свого батька, кажучи, що йде на заняття — а сама… йшла на заняття, на заняття у льотній школі. І тяжко повірити: єгиптянка кружляла небом у той самий час, що й знаменита американка Амелія Ерхарт, про яку тепер, здається, навіть фільм зняли — тільки і тепер моя кохана дружина Лотфія мусить одягати хіджаб і побоюється ходити темними вулицями Каїра сама. Мені не зрозуміти цього у майже рідній для мене країні. Я, мабуть, занадто зіпсований, відірваний від коренів. Я б хотів, щоб і Ахмед зосередився на тому, щоб отримати світську професію, щоб поїхав навчатись за кордон, щоб став громадянином світу — як мріяв, і, може, не так уже й даремно, я. Фотоапарат і жага до пригод зробили мене громадянином світу майже безкоштовно. Я боюсь, що середовище Аль-Азхару зробить сина прихильником традиційних течій, занадто традиційних, настільки, що матір сховає ті фотографії з Європи назавжди у темній шафі для мотлоху. Чи ні, нехай син вчить, що йому заманеться — нехай би лишень усе це не наражало на небезпеку.

Прибиваємось до маленької групи, що кучкується на площі біля музею. Я озираюсь, все так спокійно, що мої благання надягти бронежилет видаються маренням старого маразматика. Майже всі з тих, кого можна назвати в Єгипті середнім класом, майже всі користувачі фейсбука. Майже — троє хлопців поруч кажуть, що почули про демонстрацію від знайомого, і ось прийшли… Вони передавали заклик багатьом своїм друзям, з уст в уста, — ще прийдуть. Не можуть не прийти. Простий люд не може більше терпіти. Брата чийогось найліпшого друга того тижня забрала у відділок поліція — ні за що. Закидали, що в рюкзаку знайшли наркотики — брехня. Били і вимагали гроші. Ледве відкупились. Хіба це життя? Ми всі киваємо. Все-таки з нами, фейсбучними фейсбучниками, так не чинять. Але і ми погоджуємось — ні, це не життя. Більше так не буде.

Приходять жінки, у хіджабах і без, — студентки, мабуть. Симпатичні і серйозні. Говорять по-діловому, про музей поруч, обговорюють, що в будь-якому разі в музей не мають потрапити ні феєрверки, ні пляшки, нічого — щоб навіть одне віконечко розбите не було. Там, у музеї — скарби Єгипту. Хороші жінки, хазяйновиті, правильні. Ахмед, здається, не має до них претензій, зараз усі єдині, і не в останню чергу, тому що з трибун уже лунає патріотичний хіп-хоп, і настрій що треба, і здається, можна не лише режим, а й гори звернути, і Єгипет розквітне, і весь арабський світ. 

Поки говоримо, я не помічаю, що за моєю спиною приростає людське коло. Озираюсь — а нас вже далеко не купка, ми — натовп, ми — Мідан[12], і я в центрі, посередині моря людей. Тривожно вдивляюсь у Ахмеда, як він слухає, як стискає кулаки, і напружуються м’язи обличчя, перетворюючи мого маленького хлопчика на якогось дорослого воїна з давньоєгипетських сцен. Я не хочу війни. Так, не хочу війни. Іншаллах, все буде мирно, як вірить Ахмед.

З’являється мегафон. Гасла лунають голосно, натовп реве, так що говорити стає тяжко.

«День гніву!» — каже хтось у мегафон. «Геть Мубарака!» — реве натовп. Єгипетські прапори усюди, поки що спокійно на площі, але так неспокійно на душі.

Ми з Ахмедом намагаємось протиснутись до одної з бокових вулиць. Але на півдорозі нас підхоплює людський потік, несе і несе кудись… Я не розумію, куди, я ж насправді не каїрець… Так триває довго, не знаю скільки. Лише відчуваю руку Ахмеда в моїй руці. «Геть Мубарака! Геть