Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Я розуміла, що саме чекає на людину, яку колись рятувала, лікувала, з якою стільки часу провела пліч-о-пліч і не відчувала нічого. Крім пекучої ненависті, зневаги…. І темної жадоби вбивати. Я не здригнулася всередині, усвідомивши це. Адже точно знала, чому він повинен померти. Тоді я ясно усвідомила ціну зради. Щодо ціни довіри – її дізнатися мені тільки ще тільки доведеться. Але все це буде згодом. Поки я переодяглася у дбайливо випрасувану та упаковану економкою сукню, зробила макіяж і оновила укладання. Встигла якраз вчасно – коли покидала вбиральню, почула гарну Артурову японську. Неделікатно залишивши партнерів самих у конференц-залі, він вирушив шукати мене, а потім потяг «представити майбутнім партнерам», природно для того, щоб я перебувала в полі його зору. Добре, що я привела себе до ладу - не дуже добре було б з'явитися перед ними в порваних при падінні джинсах і джемпері з надірваною горловиною. Мінусом презентабельного вигляду була зосереджена на мені увага. Я досить добре знала англійську, а вони намагалися говорити нею повільно, нівелюючи акцент, тому проблем у розмові не виникло. Обидва виявилися приємними та цікавими співрозмовниками, але я була рада закінченню обіду – адже Артур вже практично відкрито демонстрував своє ставлення до їхньої люб'язності зі мною. Вийшовши, я повернулася до його кабінету і, сподіваючись, що розсудливість візьме гору над ревнощами, почала дивитися на вечірнє місто.

Вже стемніло. По залитих жовтим світлом ліхтарів вулицями, блимаючи фарами, гасали машини. А тільки-но перевалило за шосту, численні перехожі поспішили швидше пірнути в різномастий транспорт, щоб незабаром опинитися вдома. Там, де на них чекають. Я уявляла, як жінки клопочуть на кухні, а потім сідають вечеряти разом зі своїми чоловіками та дітьми. Бурхливо обговорюють щось, насолоджуючись домашньою їжею і тим особливим відчуттям, що виникає поряд із коханими. Дивилася, як спалахує світло у вікнах будинку навпроти. Прямокутники, що світяться, утворювали химерні фігури на темному тлі. І раптом злилися в пару блискучих у темряві очей.

- Прокидайся, спляча красуне, - прошепотів мені в губи Артур. Підсунув одну руку мені під плечі, іншу під коліна та взяв на руки.

- Як твій контракт? – я обійняла його за шию.

- Підписали, куди поділися. Вони взагалі сьогодні що завгодно підписали б. «Пеєказіть вітання васій прекрасній дружині».

- Він просто був чемний, - засміялася я.

- Відірвати б йому цю “чемність”, та шкода, потрібен дуже.

- Артуре, ти нестерпний, - ми пройшли через порожній вестибюль і зайшли в ліфт. Біля виходу вже чекали Вадим, Віталій та інші. Дорогу додому подолали жваво перекидаючись жартівливими фразами, що ще більше підкреслювало напруження, що володіло всіма.

Усі чотири автомобілі в'їхали у ворота. Вадим припаркувався біля входу в будинок, Артур допоміг мені вийти з машини та завів усередину.

- Іди нагору і лягай спати, - промовив не дивлячись у вічі, - а я скоро повернуся.

Я чудово знала, куди він і що станеться. Але єдиним почуттям зараз був страх від того, що доведеться відпустити його в темну осінню ніч. Борючись з безглуздим бажанням попроситись поїхати з ним, я лише кивнула. А коли він вийшов, підскочила до вікна. Дивилася, як чорні позашляховики виїжджають за ворота і ті зачиняються, приховуючи їх. Двір спорожнів лише на кілька хвилин - потім з'явилися охоронці, що патрулюють територію. Безмовними тінями снували вони у світлі ліхтарів, тримаючи собак на повідках.

Я піднялася нагору, зайшла у ванну і швидко прийняла душ, раз у раз прислухаючись, чи не грюкають вхідні двері і чи не долинає звук знайомих кроків. Наче Артур правда міг повернутися так скоро...

Надягнувши халат, зайшла в спальню і, звично забравшись на підвіконня, почала вдивлятися в темряву. Скільки разів я чекала на нього ось так вечорами. Скільки разів боялася, що він не повернеться. А скільки разів це могло статися через мене? Через те, що я не розповіла про Алекса, а Артур подумав - причина в моїх почуттях до нього і, вважаючи себе винним, залишив його в охороні і в житті. Що заважало першому влаштувати замах раніше. Успішний замах, який забрав би Артура у мене.

Прокручувала в голові нечисленні розмови, надто пізно розуміючи – натяк був у кожній з них. А я не помічала – засліпла і оглухла від страху комусь нашкодити, забувши включити до цього списку того, кого кохала. І насамперед він і постраждав. Те, що замах не був успішним, лише початок. Новина подібно до вірусу вже розлетілася, заражаючи союзників і конкурентів бажанням спробувати щастя вирватися з-під нагляду або навіть зайняти заповітний трон. Артур озвучив, що не довіряє навіть найближчому оточенню. А це загрожує внутрішніми сварками і розбратами, якими так легко скористатися. І все через мене.

Небо на сході вже починало сіріти, передвіщаючи тьмяний осінній світанок.

У відчинені ворота, тихо муркочучи шинами, в'їхали два позашляховики. Серце забилося сильніше, коли я розгледіла в сутінках Артура, що стрімко прямував до будинку. Незручно зіскочивши з підвіконня - все тіло страшенно затекло, поспішила назустріч. Ми зіткнулися біля сходів, завмерли навпроти.

- Ти чого не спиш? - хрипко спитав Артур. Начебто в ньому не змінилося нічого - навіть бездоганний костюм і сорочка виглядали свіжими настільки, ніби він щойно їх одягнув. Але погляд, вираз втомленого обличчя - такі, ніби він дивився зараз не на мене, а в темну порожню безодню.

- Як я можу спати, знаючи, де ти? - промовила, обіймаючи його. Артур міцно притис мене до себе.

– Ти знаєш, де я.

- А ти розумієш, що я маю на увазі, - він пах димом та кров'ю. Я навіть побачила кілька плям на сорочці, - ходімо в душ.

Він дав себе відвести. Скинув одяг і вдав, що не помітив, що я побачила кров на сорочці. Потім потягся до вузла на поясі мого халата, і я була рада тому, як пітьма в його очах змінилася вогнем бажання. І знову залишилися тільки його руки і губи, а весь кошмар, що вже трапився в реальності і можливого станеться в майбутньому в моїй уяві потьмянів і померк.