Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Щойно Артур увімкнув телефони, ті почали дзвонити безперервно. Причому і офіційні, і секретні. З раннього ранку і, підозрюю, до пізнього вечора. Всі партнери та конкуренти, почувши про замах на Артура, прагнули запевнити у своїй цілковитій непричетності якнайшвидше. Він сам, благополучно проводивши японців, загруз у справах обох сторін, і тому вибрати час для розмови було просто неможливо. Ми взагалі бачилися фактично лише вночі і те, якщо не потрапляло моє чергування. Я відчувала знову холодок між нами, подібний до того, що був до приїзду Влада. І це було цілком і повністю моєю провиною. А позавчора Артур і зовсім полотів до Риги на зустріч. Повернувся ввечері і навіть до мене до лікарні не заїхав, як завжди робив.

Закінчивши операцію, зайшла до ординаторської та налила собі кави. Не тому, що долала втому, але тому, що від викиду адреналіну мене починало трохи трусити. Вкрай важкий випадок – я ледве змогла врятувати цю дівчинку. Якби швидка привезла її трохи пізніше, могли б просто не встигнути… По щоках покотилися сльози.

- Ну що ти, Лізко, що ти? – Микола по-батьківському обійняв. - Чого ревеш, адже добре все, розумнице ти моя. Давай он, поїж трохи, - підштовхнув до крісла, потім дістав з шафи печиво і поставив переді мною.

- Ой, а хлопчик її як?

- Михалич каже – у сорочці народився. Все добре буде. Ох ці діти. Треба ж додуматися – на мотоцикл сісти за такої погоди, та ще й без екіпірування вважай.

За вікном була пелена дощу, а коли привезли молодих людей, він лише трохи моросив. Мокра дорога та звичайна необережність ледь не виявилися фатальними для підлітків. Але, на щастя, все гаразд. Вони вижили і одужають. І я приклала до цього руку. Що може бути краще усвідомлення, що врятував чиєсь життя. Повернув комусь дитину, друга, кохану….

Схлипнувши, я відкусила половину печива і запила його гарячою ароматною рідиною.

- Давай-но, додому збирайся, - повчально промовив завідувач, - і так он наскільки затрималася вже.

Але я лише похитала головою. І не подумаю нікуди йти не впевнившись, що ця дівчина, Лєра Алексєєнко, справді буде в порядку. До того ж, потрібно уточнити, чи додзвонилися її мамі. Допивши каву, попрямувала до реанімації. Ледве спустилася на потрібний поверх, до мене підбігла заплакана жінка.

- Лікарю... Ви ж лікар? Допоможіть будь ласка! Сюди кілька годин тому привезли мою дочку – Алексєєнко Валерію. А я… я в іншому місті була…

- Ідіть сюди, - я провела її до однієї з лавок, попросила медсестру принести краплі. - Ваша дочка зараз у реанімації. Її стан стабільний. На жаль, вона серйозно постраждала в аварії, але операція пройшла успішно і загрози життю немає.

Змусивши жінку все ж таки прийняти заспокійливе, я докладніше описала стан її дочки і, як могла, заспокоїла. А через кілька годин, переконавшись у стабільному стані дівчинки і ще раз перевіривши інших своїх пацієнтів, зібралася додому.

- Не заважатиму? - на порозі намалювалася фігура Віталія.

- Віталію, що трапилося? - я підскочила до нього.

- Та не хвилюйся, все гаразд, - добродушно посміхнувся він, - у гості просто заїхав, а тебе немає. Павлівна сказала – на роботі ще…

Сподіваюся, мені вдалося приховати здивування. Простіше уявити, що прямо на подвір'ї лікарні приземлиться літаюча тарілка, ніж що Віталій «просто заїхав у гості».

- Поговорити треба. Може, пройдемося?

- Добре, - обережно погодилася я. Ми вийшли під дощ, і чоловік відкрив парасольку, галантно запропонувавши спертися на його руку. Позаду їхало дві машини з охороною в очікуванні того, що ми розсудливо віддамо перевагу комфорту салону негоді.

- Тут справа є, - буденно почав Віталій, - Мене Барін, знаєш, тепер від справ все більше віддаляє. Он навіть на зустріч полетів сам. А тобі, наскільки знаю, все розповідає, про що не спитаєш, - він зробив паузу, чекаючи на реакцію.

- Навіть якщо й так, то що? - по спині пройшов холодок від недоброго передчуття.

- Деяким людям не завадить будь-яка інформація про угоду. Цю та майбутні. Натомість віддячать, чим попросиш. Наприклад, свободою, яку ти, напевно, прагнеш отримати. Не одразу, звичайно…

- Ти ... Ти пропонуєш мені шпигувати для тебе?!

- Чому одразу шпигувати, - підло посміхнувся Віталій, - посприяти запобіганню свавілля, так би мовити, що виникає від надлишку влади не в тих руках. Заодно отримавши те, про що й мріяти забула.

- Ти ж його найкращий друг. Як же можеш...

- Кращий друг? Хм, це щось із дитсадка, так? - глумливо кинув він. - Так що?

- Пішов ти!

- Дурепа.

- Сам дурень, якщо думаєш, Артур сьогодні про розмову не дізнається!

Він заржав, як гієна, а потім різким жестом стиснув пятірнею мою шию, притягнувши до себе так, щоб з боку не було видно захоплення.

- Дівчинко моя, це буде твоє слово проти мого. Тупої повії, яка змовилася з щуром, а потім зрозуміла, що смерть одного Баріна нічого для неї не змінить - знайдуть не ті, так інші, і влаштувала героїчну виставу, або "кращого друга" з яким у десятках м'ясорубок пліч-о-пліч двадцять років? Хоч спробуй своїми курячими мізками розкинути, може дійде, що він з тобою зробить за спробу очорнити мене.

Я задихалася - не так від його руки, як від усвідомлення, що якщо Артур не повірить, то його рано чи пізно знищать. Спочатку легальні угоди злітатимуть одна за одною, він втрачатиме капітали та репутацію. А після - найважливіші та найнебезпечніші.

- Який же ти виродок, - здавлено просипала я.

- Підрізати б за такі слова твій язичок... - зло посміхнувся Віталій. - Можливо пізніше.

Відпустив і відступив на крок, я закашлялася, схопившись за горло.

- Гарного вечора, люба.

Сів у тачку, що під'їхала, і вона помчала геть. Я сіла в свою, намагаючись не подавати виду про те, якою була розмова.

Олег, приставлений до мене замість Алекса, пильно поглядав, іноді відволікаючись від дороги. Я відвернулася до вікна. У голові цілковита каша, хоч як намагайся упорядкувати думки. Досить багато знаючи, я могла уявити, що завгодно. Але тільки не те, що Віталій виявиться зрадником. Він же найближчий до Артура... Хто знає, що вже накоїти встиг. Уява малювала жахливі картини, і всі моральні сили йшли на спроби відсторонитися від них.