Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе, Лія Тан"

Ці слова були чи то натяком, чи то може переконанням, та серйозно їх Злата не прийняла.

Здригнулася коли незнайомець поставив її перед фактом, сухим та надто впевненим тоном.

— Я піду коли закінчиться гроза.

Така заява розсердила Злату не на жарт.

— Нащо ти розраховував, коли вирішив приходити до мене, копіюючи Нестора? — Холодно поцікавилася Злата.

— Ні нащо. Просто хотів тебе бачити, відчувати, дихати тобою. Хотів чути твій голос, бачити малого.

Від цих його бажань, волосся ставало дибки.

— Ти взагалі нормальний? А це навіщо тобі? Яке ти маєш відношення до мене та до мого сина? — Зірвалася дівчина налякана до тремтіння у тілі.

Чоловік мовчав відверто ігноруючи її запитання.

— Ти дивний, я не можу збагнути твоєї логіки.

— Вона у твоїх щоденниках. — Здавлено промовив чоловік. — Шкода, що все склалося так... — Зітхнув. — Хоча ти здивувала мене та приємно вразила. Я знав. — На мить замовк, а тоді на емоціях додав. — Але не очікував. — Невідомий вкотре зітхнув.

Цей фальшивий двійник Нестора говорив загадками, Злата нічого зрозуміти не могла, і це ще більше дратувало. Тому розсерджено наказала.

— Не потрібно, чекати доки закінчиться гроза. Іди зараз, я не одна. Поруч син, мені з ним не лячно

Трималася від цього чоловіка осторонь, обережно відступивши у темряві, чомусь не дуже вірила, що він, ось так просто піде.

— Злато, я не можу не виконати твоє прохання. Хоча мені від цього надто прикро. — Зітхання з відчаєм зірвалося з грудей. — Я не можу тобі пообіцяти, що більше не прийду. Для мене це надто важко. — Витримав паузу, перечікуючи доки стихнуть гуркоти грому. — Злато, я дуже тебе прошу, не ходи на цю могилу, не муч себе. Краще присвяти цей час сину.

— Ти не маєш права мені вказувати. — Відчувала як тіло охоплює зло, від його нав’язливого прохання.

— Це порада! — Лиш сухо прошипів. — Перед тим як я піду, дозволь тебе обійняти.

Таке прохання шокувало Злату. Серце з грудей вискакувало.

— Ні. — Надто різко та налякано відмахнулася дівчина, й затихла боялася, аби малий не прокинувся.

— Це просто обійми, Злато.

— Я не можу обніматися аби з ким, і не хочу цього. Мені це не приємно. — Серце не припиняло шалено битися у грудях від страху. Дратували його дурнуваті забаганки.

— Я не аби хто, Злато.

Бачила як він наближається у темряві, злякавшись не на жарт, задкувала до дверей, й налякано просилася.

— Не потрібно, будь ласка!

Навіть не зрозуміла у темряві, як це трапилося, та в одну мить опинилася в міцно-ніжному полоні. Зажмурила очі, й вся напружилася.

— Злато!

 Незнайомець з такою ніжністю прошепотів її ім’я, що у дівчини на мить зупинилося серце. Вся завмерла. Різко відкрила очі. Серце затріпотіло у грудях. Охопило відчуття, наче це сам Нестор її обіймає. При відчуттях зради перед Романовим, притиснулася до цього чоловіка. Дозволила собі ці обійми. Заспокоюючи себе в умі. «Це просто обійми». Хоча в його полоні відчувала, як пульсує кожна клітина її тіла. Пекучі сльози скотилися з очей. Не могла стримати ні їх, ні тихого ридання.

Скільки отак простояла, не знала. Невідомий не відпускав, й вона не поспішала покидати його обійми. Не могла впоратися з емоціями, здавалося, що це Нестор і край.

— Не плач. — Знову тихо прошепотів чоловік.

Знову цей шепіт. Він так скидався на шепіт Романова. Серце розривалося. При небажанні, таки звільнилася з його обіймів, й оминувши чоловіка, подалася повільно до колиски. Божевільні емоції охопили її. Шморгаючи носом, знову ридала. Проклинала долю в думках, за те, що подарувала їй щастя, і так жорстоко відібрала його.

— Бережи себе і малого.

Почула шепіт зовсім поруч. Відчай втрати та божевільна туга за Нестором, охопили тіло. З вуст хрипким тоном зірвалося.

— Хто ти? Навіщо мучиш мене? — Не могла стримуватися більше, та тримати тягар та біль втрати у собі. — Для тебе це просто гра, розвага, а для мене пекельні муки. Своїми приходами, ти нагадуєш мені, чоловіка, в якого я так несподівано закохалася, і якого так раптово втратила. Я жити без нього не можу. Ти це розумієш?!!

В один момент опинилася в міцних чоловічих обіймах. А він з ніжністю притискав її до себе.

— Не плач. — Зірваним голосом просив. — Все буде добре!

Різко звільнилася з цих обіймів, адже вони нагадували коханого чоловіка. Знову відступивши, змахнула сльози, й тихо зірваним голосом зі злобою запитала.

— Навіщо, ти це говориш? Добре уже не буде. Я кохаю Нестора, а його... — Не могла вимовити, «Вже немає...». Знову тихо заридала. — З ким мені буде добре? Може з тобою?

— Зі мною! — Надто впевнено, запевнив грубим шепотом незнайомець.

— Іди геть! — Зірвалася трохи голосніше. — І більше ніколи не приходь.

Чоловік з мить постоявши таки пішов, залишивши двері прочиненими. Тіло Злати від надмірних емоцій, здалося ватяним. Ледь добрела до ліжка, та впала посередині нього. Тіло збилося в грудку. Тихо ридала та прислухалася чи Власій спить.

Не могла опанувати себе, кожен прихід цього незнайомця, був наче ніж у серце, яке й так щеміло від розпачу та втрати. Своєю присутністю, він нагадував їй, коханого Нестора, і найгірше, що вона ладна була у це повірити.