Читати книгу - "Відлюбилося, Інна Турянська"

   Каріна вже збиралася спати як почула, гучне гримання дверима. Лідка повернуся, майнуло в голові. Знову вибралася з ліжка, сонно потираючи очі. Пішла до кухні попити води. Ліда все ще не зайшла. Вирішила піти до неї, але застала подругу всю в сльозах.

— Лідочко, що сталося? — нахилися вона до подруги бажаючи підвести.

— Васька-паразид! Ненавиджу його! — крикнула дівчина підводячись.

— Знову посварилися? — сумно запитала Каріна.

— Знову розійшлися, — відповіла Лідка витираючи сльози долонями. 

— Так, зійдетеся, це ж вже не вперше, — пригорнула вона подругу до себе. 

— Зате тепер точно в останнє, — сказала та вибираючись з обіймів і проходячи в кімнати.

   Каріна сумно дивилася їй у слід. Але в душі була рада, що подруга остаточно порвала з Ваською. Бо Ліда, однозначно, заслуговувала на кращу партію. Коли зайшла в кімнату Ліда вже переодяглася і закутано лежала у ковдрі.

— Малина ще є? — запитала сумно визираючи з укривала.

— Є, — всміхнулася їй Каріна. — Принести? 

— Ага, – мугикнула подруга, остаточно заспокоївшись.

    Рано вони ледве розплющили очі. Будильник теревенив вже вп'яте. 

— А може не підемо сьогодні на пари? — запропонувала Ліда навіть не збираючись вставати.

— Ні, ти що? – таки підвелася Каріна. — Я не хочу на перездачу потім.

— Ну як знаєш, я сьогодні точно нікуди не піду! — пробурмотіла подруга ховаючись під укривалом.

    Каріна все ж неохоче встала, швидко привела себе до ладу і пішла на маршрутку. Раз за разом сонно зіваючи. В голові все ще кружляли слова із записки. Зізнання в кохання. Так, може то й трохи по дитячому, але вони ще такі юні. Їй буде лише дев'ятнадцять. Але кохати це ж так прекрасно. Тільки Каріна зайшла в коледж як застала на дуже приємну для неї картину. Її Тімоха, в оточенні дівчат. Стоїть нахабно підпираючи стіну, гне якісь жарти, а дівчата заливаються сміхом. 

   "Ну, от же ж гад! Вчора мені в коханні зізнався, а сьогодні вже серед інших ляси точить" — обурилася в голові Каріна, намагаючись швидко проскочити крізь це кубло. Але не вдалося, бо відчула як хтось швидко схопив її за руку, і проговорив у спину.

— Не так швидко, ромашечко, – говорив Тімоха радий бачити, як дівчина яка йому подобається ревнує. 

— Я запізнююся на пару, — відповіла Каріна не озираючись і вириваючи руку з його полону. Швидко стала підійматися сходами, але несподівано перед нею виріс його силует, а рука перегородила дорогу.

— Ревнуєш? – запитав згинаючи голову, щоб пробратися до її погляду.

— А треба? — запитала Каріна злісно зиркаючи на нього очима. 

     Каріна ніколи не думала, що ось така поведінка Тімохи її зачіпатиме. Але ж зачіпала, ще й як зачіпала. Збурювала. Вводила у гнів. Хотілося зарядити йому ляпаса, а потім…а потім знову потонути в його обіймах. Може спробувати? – на мить подумала, але потім струсивши головою пішла далі.

— То ти що не знайшла записку? — здивовано запитав він, все ще перегороджуючи їй дорогу. 

— Знайшла, — ледь прошепотіла, боячись навіть дихати, через те, що ймовірно дуже хотіла почути від нього.

— Тоді чому ревнуєш? — запитав підіймаючи її миле обличчя своєю долонею. Вона все більше нервувала, ревність як рукою зняло, залишилося лише хвилювання. Приємне терпке хвилювання. 

— А ти чому змушуєш?

— Бо мені подобається твоя реакція, — всміхнувся він відпускаючи її обличчя. — Хамоміла, ти прекрасно вмієш хамити. З цього власне все і почалося, — жартував він.

— І з цього теж, — відповіла Каріна штовхаючи його від себе. 

    Проте Тімохина нога зрадницьки підвернулася і він понісся із сходів. Каріна нажахано закрила рота руками, а всі навколо вилупили очі спостерігаючи за Тімохиним приземленням на першому поверсі. Дівчина швидко спустилася до нього хапаючи за руку.

— Вибач, вибач, будь ласка…я…я

— Ромашко, ти що вирішила мене івалідизувати, щоб вже точно до інших не бігав, — говорив розтираючи ногу.

    Каріна нервово кусала губи, все більше червоніючи. 

— Ти можеш встати? — несміливо запитала.

— Можу, — хитро всміхався він, — Але не хочу, бо ти коло мене он лягла, — говорив спостерігаючи як Каріна перелякано раз за разом до нього припадала. Дівчина обурливо зірвалася на ноги, легко копаючи його по ногах..

— Добити вирішила? — розсміявся Тимофій.

— Та вставай же ти! — злісно шепотіла йому Каріна, на що Тімоха лиш ще граційніше розтягнувся по підлозі. Ось так і лежав, ще й руки під голову запхав. Лежав і всміхався до неї.

— І що тут за вистава? — запитав Макар Вікторович. 

— О, доброго дня вам! — сказав Тимоха озираючись. Поводив себе так наче нічого такого в його поведінці немає, у той час, як Каріна танула від сорому.

— Що цього разу Тимофію? — запитав викладач. 

— Вбивча краса, — розсміявся хлопець, на що Каріна перевела на нього погляд що спопеляв. — От глянула на мене ця дівчина, — кивнув головою в сторону Каріни — І я аж із сходів гепнув. 

     Викладач лиш похитав головою. 

— Каріно, дзвінок тільки що продзвенів, чи ви хочете знову у мене латинську перездавати? 

Каріна перелякано забігала очима і вже збиралася йти.

— Стояти, — скомандував Тімоха, від чого дівчина застигла.

— Макаре Вікторовичу, а поговоріть ви з своєю дружиною хай відпустить її сьогодні з пар. Я знаю, що вона її куратор. Мені он бачте допомога потрібна, я ногу звихнув. 

    Каріна вже не знала куди себе подіти. Лиш раз за разом ховала тремтячі руки за спиною. 

— Ну, Макаре Вікторовичу, ви що молодим не були? Ну…— дивився на нього благальним поглядом Тимофій зрештою піднявшись на ноги.  

— Ох, Тимофію…— похитав головою викладач. — Гаразд, йдіть вже.

   Тімоха радісно підскочив і підбігши схопив розгублену дівчину за руку. За кілька секунд вони вже були за дверима коледжу.

— Карінко я не жартував коли пропонував прогуляти пари, — сміявся він дивлячись на її розгублену реакцію. — Вчасно ти мені ногу звихнула, добре, що не шию, — сміявся не відпускаючи її долоню.