Читати книгу - "Прощення"

У дверях Маус перетинається з Розою Портеро, знімає капелюха на знак привітання. Роза несе пластиковий пакет. Вона і Білий піднімаються в її номер на другому поверсі. Вікно відчинене, у приміщенні безлад, хтось обшукував шухляди та її валізу. Роза викладає на стіл дволітрову пляшку кока-коли, чоколіно[34] і бритви. Білий нервово бере з таці банан і їсть. Далі поглинає два інші.

— Що сталося? Що хотів Маус?

— Не хвилюйся, він нічого не знає і ні про що не здогадується. Вода — його ворог і, що б не трапилося, Маус поверне так, аби звинуватити мера. І що більше всього станеться, тим краще для Мауса, — пояснює Білий з напханим бананами ротом.

— Хто був у моєму номері? — питає Роза, розглядаючи свої речі. Її погляд зупиняється на мокрому сліді, який веде від вхідних дверей до підвіконня.

— Маусові мисливці за голубами.

— Вони в тебе також були?

— Так, витягували речі та кропили. Я сподіваюся, що Маусова отрута не дуже шкідлива, та все ж не ризикуватиму. Піду на рецепцію і попрошу, щоб мене переселили в інший номер.

Роза схвально киває головою.

— Я виходила до міста. Скринька Кирилова не йде мені з голови. Ніби й чисте ошуканство, але якщо в ній заховано якийсь таємний натяк, щось корисне, це би нас врятувало.

— Я вже дивився, але нічого не виявив, — каже Білий, відчиняючи двері.

— Я піду з тобою і, поки ти будеш на рецепції, ще раз її огляну.

Роза роздивляється скриньку. Як і попереднього вечора, спочатку уважно вивчає кожну із семи фігурок. Ліворуч від порожніх ясел стоїть пластикова фігурка святого Матвія з ручкою та книгою, поруч з ним — святий Павло з мечем. Обидві фігурки очевидно стосуються Тайної вечері, бо вони трохи зігнуті, ніби посаджені за довгий стіл. Біля святого Павла стоїть Балтазар, один із трьох царів — отой, темношкірий. Між ними пасуться вагітна свиноматка і кріт. Обидві фігурки тварин видаються великими порівняно з фігурками людей. За цієї групою приклеєна маленька чарочка. Праворуч від порожніх ясел у товсті шари жовтуватого клею занурені Ісусів батько Йосип і крокодил, що грає на флейті Пана. Поруч із ними — дещо більша леґо-фігурка працівника зоопарку з написом «ЗOO» на сорочці, а також святий Петро з традиційною парою ключів у руці, але з прикріпленими крилами, взятими, мабуть, у якоїсь іншої фігурки. У моху неподалік цієї групи — прозора скляна кулька з червоними листочками всередині та шматок круглого скла, приклеєний так високо до стовбура одного з дерев, що відразу ж вирізняється з-поміж інших фігур та предметів, що прикріплені до моху. Роза нахиляється дуже низько. Тепер круглий шматок здається прозорим оком, воно ніби наглядає за всією композицію, на яку дивиться ще й друге око — комета.

Війна і мир

Перед готелем Білого штовхає клоун своїм черевом, що схожий на бочку. Він біжить і, регочучи, жбурляє пляшку, що розбивається об стіну. Кілька секунд клоун і Білий дивляться один на одного, а тоді клоун знову регоче. У наступний момент з його рота у брудний сніг вибризкує коричнева рідина, а вслід за нею, на той же сніг, завалюється й сам клоун, у своїх величезних черевиках і смугастих підколінках. Поруч злітає кілька голубів, які клювали щось на землі. Якийсь час Білий не розуміє, що робити. Напевно, варто було би п’яницю чимшвидше підняти і перетягнути кудись у тепло, але в цей момент з’являються ще два клоуни з подібними бочками замість животів. Після невдалої спроби реанімації, що складається з ляпасів та криків на вухо, вони підхоплюють клоуна, свого омертвілого супутника, під пахви і тягнуть вулицею.

Карнавальний вівторок, та, попри це, крім трьох клоунів, інших ряджених Білий не зустрічає. Тільки кілька втомлених дітей у ковбойських костюмах, яких матері роздратовано тягнуть за руки. Соборний дзвін саме відбиває п’ятнадцять хвилин на третю. Білий уже здалеку помічає, що новий неоновий напис над колишнім приміщенням Мариборського архієпископства на Сломшковській площі прикріплений стаціонарно. Хоча все ще не світиться, та, напевно, засяє, коли туманне пообіддя перетвориться на похмурий зимовий вечір. На щастя, вже не сніжить. На площі Білого зупиняє робітник у блакитному комбінезоні і скеровує його в іншому напрямку. Кран саме переміщає вивіску «КСЄ». Крики робітників. Начальник, що кляне все і всіх, доки трійця прокладає електричну проводку між знятим бруком. Білий вихоплює розмову двох робітників, які, опершись на лопати, спостерігають, як над головами їхніх колег загрозливо коливається велика дерев’яна підставка для надувної кулі.

— Не знаю, що вони собі всі думають. Ніби ми не маємо іншої роботи, ніж переставляти кулі з місця на місце, — озивається один.

— Та ще якби хоч на якусь нормальну відстань переставляли. Тільки би щось вигадувати. Глянь, екскаватор, кран, загорожа, нас шестеро, ми тут весь день, а переміщаємо на якихось півтора метра. Раніше ж нікому не заважала! Знаєш, скільки коштує кожне таке переставляння? Люди в місті не мають на сто грамів, всі дороги у вибоїнах, на Студенцях прорвало водогін, а ми переставляємо надувні кулі. Банда місцева, — говорить інший робітник.

— Ну, це ж столиця чогось там. Пани до опери ходять, а ми горбатимось. Зимно, от холєра. Слухай, кинь йому вже той рискаль, бо шеф зараз лусне від свого кудкудакання. А ти що? Ходив на маскарад? Нині остання можливість, — каже перший.

— Мої діти збираються, — відповідає інший. — Я зі своєю лишуся вдома. Сказала, що подасть до суду на мене, якщо я її не трахну хоча б два рази.

— Тільки два рази? Моя купила чотири маскарадні костюми й каже, що я мушу в кожному з них її трахнути, принаймні по разу. А в поліцейській формі — то аж два рази, ха‑ха-ха, щоб мала відчуття, що світом править порядок і право.

— О мати рідна! — вигукує перший робітник.

У цей момент з-під металевої лопати екскаватора починає витікати коричнева суміш, зафарбовуючи землю і залишки снігу. Вже наступної миті струмінь гівна порскає на три метри у висоту.

— Холєра, каналізацію зачепив! Тепер нам дупа. У тому місті тільки трохи поштуркаєш землю лопатою, як зразу гімняки.

Розлючений крик начальника. Блідий водій сповзає з екскаватора. Робітники утворюють широке коло довкола труби, з якої бризкає струмінь фекалій. Тиск знижується, тепер це просто булькання з землі.

— Кляті сцяки. Нині тобі вже маскарадний костюм не потрібен, Франці, ти вже з ніг до голови вбраний у гімно. Твоя тебе точно здалеку впізнає.

— Думаєш, твоя тебе не буде любити тепер, коли ти так гарно пахнеш?

— Ти ж знаєш, що баби більше люблять хлопів із запахом, ніж отих, в білих сорочках, які взагалі запаху не мають. Моя мені деколи каже, що воліла б трахатися зі скелетом, бо принаймні знає, що в нього твердий. А якщо скелет ще й у гімно вбраний, то це взагалі ідеально. Це справжній живий скелет і трах тисячоліття.

— Але в тебе