Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Досить Катрін 📚 - Українською

Читати книгу - "Досить Катрін"

240
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Досить Катрін" автора Джон Грін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 58
Перейти на сторінку:
було так хріново, що я не хотіла навіть думати про це. І тут я побачила, що Колін піднімається до нашого будинку з маленькою картонною коробочкою. А він був найкрутіший хлопець у школі, єдиний популярний із Ґатшота. Він поставив коробочку на ґанку, подзвонив і побіг геть. Я кинулась туди, серце в мене шалено калаталося, я сподівалась, що він таємно закоханий у мене. Я вийшла й побачила справді подарункову коробочку, загорнуту в червоний папір у сердечках… Боже, я не згадувала про це, доки він не назвав мене Лес.

— Зажди, що ж було в коробочці?

— Бляшанка собачого корму «Аlро». Але, зрештою, я перемогла, і тепер він зустрічається з цією собакою.

— О Господи!

— Що?

— Нічого. А я думав, що це в мене складні романтичні стосунки.

— Отож, це стало моєю метою — здобути його. Поцілувати його. Одружитися з ним. Не можу пояснити, просто — отак.

— І ти зробила це.

— Так. Тепер він інший. Тоді нам було по вісім років. Малі діти. Тепер він любчик. Захищає мене і все таке.

— Ти ніколи не задумувалась, як би ставились до тебе люди, якби могли бачити тебе зсередини? Більше чи менше любили б? Мені завжди здавалось, що Катріни розривають зі мною саме тоді, коли починають бачити, який я зсередини, — ну, крім К-19. Але я завжди про це думаю. Коли б люди могли бачити мене так, як я себе бачу, — якби могли зазирнути до мене в голову — чи любив би мене хоч хтось, хоч один?

— Колін мене не кохає наразі. Ми зустрічаємось два роки, і він жодного разу не сказав цього. Але він точно не любив би мене, якби міг зазирнути всередину. Бо він такий справжній в усьому. Тобто про Коліна можна сказати багато поганого, але він справжній, такий, як є. Він працюватиме на фабриці все життя, і в нього будуть ті самі друзі, й він щасливий із того, бо вважає, що це важить. Та коли б він знав…

— Що? Закінчуй.

— У мені повно лайна. Я ніколи не буваю собою. Зі старцями в мене південний акцент; з тобою я ботан із графіками і глибокими думками; з Коліном — солоденька принцеса. Я ніхто. Коли ти все життя мов хамелеон, то не лишається нічого справжнього. Твоя проблема, як ти кажеш, що ти не важливий?

— Не важу. Я нічого не важу.

— Точно, важити. Але ти принаймні щось знаєш про себе напевно. Про тебе, Коліна, Гассана чи Кетрін можна сказати, що щось у них правда, а щось — ні. Кетрін життєрадісна. Гассан веселий. Але я інакша. Я така, якою мені треба бути цієї миті, щоб триматися на льоту, але нижче радарів. Єдина правдива річ про мене — що в мені повно лайна.

— А мені ти подобаєшся. І зі мною ти не прикидаєшся. Я щойно це усвідомив. Ти, наприклад, кусаєш пучку пальця переді мною, хоч це інтимна звичка, але ти робиш це переді мною, бо не вважаєш мене публікою. Я зараз у твоїй таємній схованці. Ти дозволяєш мені зазирнути всередину тебе — трохи.

— Хіба що трішки.

— Бо я не загроза. Я ботан.

— Ні, ти не ботан. Це…

— Ні, я ботан. І саме тому.

— Можливо. Я ніколи про це не думала.

— Я не хочу оцінювати, це просто цікаво. Я також не відчуваю з твого боку загрози, бо мені ніколи раніше не подобалися популярні люди. Але ти не зовсім така, як вони. Ти наче просто знайшла спосіб хакнути їхню крутизну. Це диво…

— Привіт.

— Привіт.

— Ми не повинні.

— Ти сама почала.

— Так, я почала, і тепер я можу сказати «ми не повинні» справді драматично.

— Ха.

— Ми повинні зупинитися на цьому, наші лоби й носи торкаються, і твоя рука на моїй нозі. Ми не повинні, ти знаєш.

— Від тебе тхне самогоном.

— А від тебе тхне, наче ти цілувався із драконом.

— Агов, це мій жарт.

— Вибач. Я мусила розрядити напругу.

— Що ти робиш?

— Кусаю свого довбаного пальця. Моя інтимна звичка.

Коли вони нарешті вилізли з печери, була вже ніч, але місяць світив так яскраво, що Колін упіймав себе на тому, що мружиться. Спускатися до машини було важко, і вони здебільшого мовчали. Коли вони повернулися до Рожевого маєтку і машина зупинилась перед будинком, Ліндсі сказала:

— Звісно, ти мені подобаєшся і ти класний, але давай просто залишимо все, як є.

Він кивнув, бо не міг почати зустрічатися з дівчиною, не закінчивши Теорему. Крім того, її звали Ліндсі.

Вони тихо відчинили двері, щоб не відволікати Голліс від роботи/перегляду «Телемагазину». Тієї миті, коли Колін зачинив двері, задзвонив телефон. «Алло», — почувся з кухні голос Голліс. Ліндсі схопила Коліна і притиснула до стінки, де вони могли слухати, залишаючись непоміченими.

— О’кей, тоді залиш це сміттярам, — сказала Голліс. — Що за лайно… Вони не можуть змусити тебе платити за збирання сміття; ми для цього платимо податки… Мені шкода, Рою, але це лайно собаче… Ні, ми не можемо собі це дозволити, повір мені… Ні. В жодному разі… Ну, я не знаю, Рою… Ні, я розумію проблему… Зажди, я думаю. Господи, моя дочка повернеться будь-якої миті… А як щодо цього поля там позаду? Воно ж наше, так?.. Так, саме так… Все, що тобі треба, це бульдозер і автонавантажувач… Так, мені це теж не подобається, але якщо ти не маєш кращої ідеї… Добре. Побачимося у четвер. — Вона поклала слухавку.

— Голліс винна до біса грошей в банку лайки, — прошепотіла Ліндсі. Тоді повела Коліна через коридор до кімнати для ігор і прошепотіла: — Через вікно.

Колін підняв вузьке вікно, що виходило на двір перед будинком і показав їй на москітну сітку. Він міг би сказати це словами, але знав, що не вміє шепотіти.

— Господи, наче ти ніколи не вилазив з дому через вікно, — прошепотіла Ліндсі.

Вона натиснула в кутках сітки і зняла її. Потім пірнула головою вперед, дригаючи худими ногами, і приземлилась на моріжку. Колін поліз за нею ногами вперед, кумедно вигинаючись, наче танцював лімбо.

Успішно вислизнувши з будинку, Ліндсі й Колін обтрусилися від трави, пройшли до вхідних дверей і відчинили їх.

— Голліс, — гукнула Ліндсі, — ми вдома!

Голліс сиділа на дивані зі стосом паперів на колінах. Вона повернулась до них і усміхнулась. На її обличчі не залишилось і сліду гніву.

— Привіт, — сказала вона, — добре розважились?

Ліндсі подивилась на Коліна і сказала:

— Вже й не пригадую, коли я так добре розважалась.

1 ... 37 38 39 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Досить Катрін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Досить Катрін"