Читати книгу - "Все королівське військо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оце в мене писана промова,— сказав він.— Про те, що потрібно нашому штатові. Та ні до чого розказувати вам, що йому потрібно. Ви ж бо і є штат. І самі знаєте, чого вам треба. Погляньте на свої штани. Чи вони не протерті на колінах? Прислухайтесь до своїх животів. Чи в них щодня не бурчить з голоду? Подивіться на свій урожай. Чи він щороку не гниє на пні, тому що в окрузі немає пристойних доріг і ви не можете вивезти його на продаж? Подивіться на своїх дітлахів. Чи не ростуть вони темними, як ніч і як ви самі, тому що для них немає школи? — Віллі помовчав і, кліпаючи очима, озирнув натовп.— Ні,— мовив він,— я не читатиму вам по писаному. Ви краще за мене знаєте, що вам потрібно. Але я розповім вам одну історію.
Він замовк, зручніше сперся на стіл і глибоко відітхнув, а піт з нього вже аж струменів.
Я нахилився до Сейді.
— Що цей бісів син надумав?
— Мовчіть! — звеліла вона, не спускаючи очей з Віллі.
А той говорив далі.
— Це кумедна історія,— сказав він.— Отож приготуйтеся сміятись. Ви кишки порвете зо сміху, така вона кумедна. Я розкажу вам про одного селюка. Про такого ж, вибачайте, як і ви, злидня. Еге, такого ж, як і ви. Він ріс, як ведеться в наших краях, на фермі, серед розгрузлих доріг та глибоких ярів, ген на півночі штату. Він добре знав, що таке бути селюком. Знав, як то вставати удосвіта, ступати босими ногами в коров’яче лайно, ще до сніданку Доїти, годувати, чистити, щоб зі сходом сонця вирушити піхтурою за шість миль до школи, де всі учні туляться в одній-єдиній кімнаті. Він знав, які податки луплять і за ту дощану халупу, і за розмиті дороги, де люди грузнуть у червоній глині, у фургонів ламаються осі, а мули підупадають на ноги.
Атож, він добре знав, як то бути селюком, і взимку і влітку. І він зрозумів, що коли хоче чогось досягти, то мусить вибиватися самотужки. Отож він сидів ночами й читав книжки, вивчав закони, сподіваючись зробити щось, аби змінити життя. Він вивчав ті закони не в школах й не в коледжах, а ночами, після тяжкої цілоденної праці в полі. Вивчав, щоб полегшити життя. І собі, і іншим таким, як він, злидням. Не стану вам брехати. Спершу він не думав про інших, про те, як він робитиме їм добро. Спершу він думав тільки про себе, а вже потім до нього дійшла одна річ. Те, що він нічого не доб’ється для себе, якщо не допомагатиме іншим і якщо інші йому не допомагатимуть. Треба робити добро або всім, або нікому. Ось що до нього дійшло.
А дійшло воно до нього з волі й знамення всемогутнього господа одного страшного дня два роки тому, коли завалилася перша мурована школа в його рідній окрузі, бо тамтешні політикани збудували її з негодящої цегли. Було вбито й покалічено десятеро нещасних дітлахів. Та ви знаєте цю історію. Він виступав проти тих політиканів, щоб не будували школу з непотребу, але нічого не домігся, і школа завалилась. Але це змусило його замислитись. Щоб такого більш не повторилося.
Люди довіряли йому, бо то ж він виступав проти махінацій із цеглою. А деякі верховоди у столиці штату дізналися про це, приїхали на ферму його тата у великій гарній машині й сказали, що дуже хочуть, щоб він став губернатором.
Я схопив Сейді за руку.
— Невже він збирається…
— Та цитьте ви! — з люттю відрубала вона.
Я подивився на Даффі, що сидів на помості позад Віллі. Обличчя Даффі було стривожене. Кругле, червоне, мокре від поту — і стривожене.
— О, вони йому такого наговорили! — провадив Віллі.— І той бовдур усе проковтнув. Він заглянув собі в душу і вирішив: а чого ж, спробую повернути все на інше. І хоч не забував, що він усього-на-всього простий хлопець, почав думати, як узятися до діла. Звичайна собі людина, син бідного фермера, він вірив, як і всі ми в нашій глушині віримо, що й найпростіший, найбідніший з нас може стати губернатором — аби тільки його земляки визнали, що він має до цього хист.
Ті добродії в смугастих штанах розкусили нашого простака і обвели його круг пальця. Вони туркали йому у вуха, який буцімто безхребетний нікчема отой Макмерфі, і який покірливий слуга своїх столичних хазяїв Джо Гаррісон, і як вони самі хочуть, щоб він, наш простак, устряв у боротьбу між ними й спробував привести до влади чесний уряд. Отаке вони йому туркали. Але…— Віллі спинився і здійняв до неба праву руку із затиснутими в ній папірцями.— Але чи знаєте ви, хто вони були? Гаррісонові наймані лакизи й посіпаки, які хотіли, щоб наш селюк відняв у Макмерфі голоси селюків. Чи я сам здогадався про це? Ні, не сам. Не сам — бо чув тільки їхню солодку мову. І не знав би правди й досі, коли б оця жінка…— і він показав на Сейді,— коли б оця жінка…
Я штовхнув Сейді ліктем і мовив:
— Сестричко, від сьогодні ви безробітна.
— …коли б оця достойна жінка не знайшла в собі досить чесності й благородства, щоб розкрити мені їхню брудну змову, від якої смердить аж до самого Всевишнього!
Даффі вже звівся на ноги і обережно, бочком посувався до переднього краю помосту. Він з розпачем поглядав то на оркестр, ніби хотів дати йому знак ушкварити музику, то на публіку — ніби силкуючись придумати, що їй сказати. Нарешті він дійшов до Віллі й почав щось говорити йому.
Та на першому ж слові Віллі рвучко обернувся до нього.
— Осьде! — ревнув він.— Осьде! — І змахнув правою рукою, в якій був текст його промови.— Осьде він, Іуда Іскаріот, лакиза і попихач! — Його рука з промовою, якої він так і не прочитав, знов зметнулася, показуючи на Даффі.
Даффі намагався щось йому сказати, але Віллі не слухав, а все вимахував своїми аркушиками перед його носом і кричав:
— Дивіться на нього! Дивіться!
Даффі, задкуючи від
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все королівське військо», після закриття браузера.