Читати книгу - "Ти, часом, не вампір?, Аліна Гончарова"

Я здивовано перевела погляд на цю зовсім непробивну людину.

- Ти мене ненавидів, - видавила я.

- Коли це було?  - Відгукнувся Миров, міцно притискаючи мене до себе без можливості відійти.

- Давно, - погодилася я, все ще не в змозі забути його слова.

Так ми простояли близько десяти хвилин.  Я не хотіла відриватися від Алекса, тому що його близькість діяла умиротворююче, а Миров, мабуть, просто про щось задумався.

Вивів нас із цього мрійливого стану гучний тупіт і звук дверей, що ляскають.

- Здається, нам час іти назад, - схаменувся Саша, неохоче відходячи від мене і відчиняючи двері.

Я вийшла за Мировим і повільно побрела у вітальню, де і знаходилася трійця, що чекала нас.

Маша підозріло обвела нас із Алексом поглядом смарагдових очей, але вголос нічого не сказала.

- І що ми будемо робити?  – порушив мовчання Рудий, все ще не наважуючись наблизитися до Громової.

- О, противник розуму, великий заклинач дурнів, кошмар здорового глузду, - звернулася я до нього.  - Ти часом вмієш ставити потрібні питання, які зачіпають аж до серця.

Міша нерішуче перевів свою увагу на мене.

- Ксюша, тебе Олена так сильно приклала об стіну?  – вкрадливо поцікавився він із награною турботою.

- Не дочекаєшся, - буркнула я.

- Так, - втрутився Багров, - якщо ви не хочете загризти один одного прямо зараз ...

- У чому я безперечно досягну успіху, - вставила я.

- … то нам все ж таки варто вирішити, що робити далі.

Я лише підняла брову, на що Миров сухо посміхнувся.  Знаю, сперла його жест, але тут він дуже пасував.

Міша же мимоволі завмер на якийсь час у роздумах.  Піжонство у ньому боролося з фактами.

- Гаразд, - здається, факти все ж таки перемогли.  - Тоді подзвонимо Насті та Іллі, щоб вони теж під'їхали.

- Ні, ну я розумію причину приїзду Іллі… - почала Маша, невдоволено розмахуючи руками.

- Але навіщо кликати цю мавпу?  - Закінчила я за неї.

- Вона моя сестра, - тонко натякнув Рудий.

- Тим паче, - запевнила я його.

- А що тобі, власне, не подобається у Насті?  - Поцікавився Андрій, пересідаючи з крісла на диван.

Алекс знову постарався приховати посмішку, але Міша це помітив.  Але цього разу Рудий тільки похитав головою.  Здається, ця вампіршана ім'я «Настя» дратує не мене одну.

- Та якщо дати їй можливість поборотися в інтелектуальному конкурсі з горилами, то навіть друге місце їй навряд чи дістанеться!  - Втрутилася Громова, яка бачила сестру Міші всього кілька разів, але їй цього, мабуть, вистачило.

- Дякую, - буркнув Рудий.

- Не вдавай, - розреготався Миров.

Я, напевно, вперше бачила Алекса, який щиро сміявся.  І це видовище, скажу вам чесно, заворожувало.

- Гаразд, - посміхнувся Міша.  – Настя бісить майже кожного другого, тож я до цього звик.  Крім того, належу до більшої маси, яка її терпіти не може.

- І не соромно тобі?  – з удаваним здивуванням запитав Багров.

- Соромно, - підтвердив Рудий.  - Але це мене анітрохи не бентежить.

Продовжуючи перекидатися жартами, хлопці пішли на кухню, звідки невдовзі пролунали їхні голоси.  Андрій подзвонив Іллі, а Міша наказав Насті, щоб вона приїхала.

- Вона ж мене з'їсть, - я застогнала, падаючи на диван.

Миров примостився поруч зі мною, втішно гладячи по руці.

- Не хвилюйся, - посміхнувся він.  - Я не дам тебе образити.

Моє серце знову зробило сальто.

Стоп, настав час припиняти так реагувати на слова Алекса.  Він вважає мене кимось на кшталт молодшої сестри, а всі подальші фантазії – плід моєї бурхливої ​​уяви.

Маша, намагаючись не шуміти, притулилася до шафи, а Саша обійняв мене за плечі.  Цей жест знову привів мене до занепокоєння.

Нашу милу ідилію порушили два недоумки-вампіри, які вже закінчили з телефонними переговорами.

- Ну чим займемося, поки вони не приїхали?  - заспівав Андрій, шумно плескаючись у крісло.

Наскільки я вивчила цього хлопця, мовчанню як засобу людського спілкування він не довіряв і був переконаний, що коли люди зустрічаються, вони повинні розмовляти і виявляти доброзичливість.

- П'ємо чай, - запропонувала Маша.

- Зіграємо у пляшечку, - висунув ідею Міша.

- Просто посидимо, - благаюче подала голос я.

- Поїмо, - виніс свій вердикт Миров.

Як з'ясувалося, готував Саша не просто добре, а чудово.  Ніколи не бачила людини (ну, або вампіра, не суть), яка за три хвилини може створити щось для п'ятьох зголоднілих персон.

- Я тебе обожнюю, - прошепелявив Андрій, закидаючи в рот черговий шматок гарячої яєчні.

- Не варто, - промовив Миров.  - Я пам'ятаю, що було цими словами минулого разу.

- І що ж?  - Запитала Громова.

- Нічого, - вмить зреагував Рудий.  - Ми тоді п'яні були, розуміли погано.

Ось тільки підозрілий погляд подруги повідомляв, що ми до цієї розмови ще повернемось.