Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

Чоловік, рекомендований отаманом найманців, мав років під сорок. Втім, старила його не постава — горда й упевнена, а велика лисина. Не виголена, як тонзура у католицьких священиків, а природна. Обрамлена рідким волоссям. І, мабуть, на противагу цьому — невідомий пан хизувався довжелезними вислими вусами. Такими, що як на кіски бантики прив'язувати можна.

— Добрий день, добродію. Не заперечуєте, якщо я порушу вашу самотність? — Підійшов до нього ближче.

— Прошу вибачення. Ми знайомі? — здивовано глянув на мене вусач.

— Поки ще ні. Мене Антоном звати.

— Просто Антоном? — ще більше здивувався той. Подумав і підморгнув багатозначно. — А, розумію, вацьпан подорожує інкогніто. А ось мені приховувати нічого. Я останній представник стародавнього роду волоських господарів. Мій знаменитий пращур — Владислав Цепеш, на прізвисько Дракула, гроза турків та власник Трансільванії! Король Угорщини — найлютіший ворог волохів — велів розповсюджувати жахливі чутки про його кровожерливість! Ці моторошні легенди стали справжнім прокляттям нашої родини. Нащадки Дракули залишили Трансільванію, тож я виріс у прикордонному Кам'янці. З недавніх пір змушений подорожувати. Щоправда, не з власної волі… — зітхнув сумно і якийсь час мовчав, наче роздумував: чи варто продовжувати.

— Кілька років тому Кам'янець взяла в облогу армія Хмельницького. Незабаром у козацькому таборі спалахнула чума. І вони забралися геть. Проте страшна пошесть забрав життя багатьох городян. У тому числі моїх батьків. Я добровільно поклав на себе обов'язки капітана міської варти і був так зайнятий на службі, що міг відвідувати їхні могили лише після заходу сонця. Цвинтарний сторож розбовтав про це у корчмі, додавши від себе вигадки про розкопані могили. Містяни, втомлені війною та чумою, звинуватили мене у всіх смертних гріхах і почали готувати розправу. Довелося хутенько евакуюватися. Все, що я встиг прихопити, тікаючи з міста, це фамільна шпага і трактат про військове мистецтво.

— Що ж,— розвів я руками,— як би життя не обернулося, а гостра шпага зайвою не буває. Та й трактат, мабуть, дорого коштує?

— Дуже дорого, але він не продається. Його я вручу тільки своєму командиру, разом зі своєю відданістю та шпагою, якщо колись ще вступлю на військову службу.

— Цікавий підхід... А що ти ще вмієш, окрім фехтування?

— Я чудово володію шпагою, навчався тактиці, а у разі хвороби можу зробити кровопускання.

— Ще краще... А я, пане, саме загін збираю. Хочу на світ подивитись. Але не як маляр, а будівельник.

— Я не зовсім тебе зрозумів...

— Здається мені… Навіть не так — я переконаний, що десь у світі є чудовий шматок землі, якому не вистачає невеликої фортеці з моїм прапором на донжоні.

— Ах он як. Шляхетна ціль, — усміхнувся лицар. — І кажеш ти, вацьпан, про це так впевнено, що мені навіть захотілося побачити ту картину самому.

— Так у чому проблема? Приєднуйся. Буде весело.

— Дякую за пропозицію, — чемно вклонився Цепеш. — А знаєш, мабуть, я погоджусь. Єдине прохання. Я вчора трохи програв у карти отаманові. Не погасиш мій борг? Сума невелика — всього двісті монет. Але поїхати, не розплатившись, не личить дворянину.

— І справді дрібниця. Тримай.

— Добро… Дай мені п'ять хвилин, щоб усе владнати, і можемо вирушати.

Нащадок стародавнього роду не обдурив. Встиг... Тож через п'ять хвилин я вже поганяв коня назад, їдучи на чолі, нехай невеликого, але дуже боєздатного загону. Приєднавши до якого Федота Стрільця та кілька своїх учнів — міг уже приступати до виконання доручення воєводи. Або — відмовитись. Мало чого йому заманеться? Але, у будь-якому разі, вислухати не завадить.