Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– О, та припини про це! – вигукнула Мері.

– О, я припиню, – погодився Філіп. – Розмова беззмістовна. Чи змістовна? Зрештою, кожен повинен сам вирішувати, як могло відбуватися вбивство, і застосовувати це до кожної причетної людини. І коли вибудувати все так, як мало б бути, тоді почати розкладати маленькі пастки й дивитися, чи вони в них ускочать.

– Тоді в будинку перебувало лише четверо людей, – заперечила Мері. – Ти говориш так, наче їх було півдюжини чи більше. Я згодна з тобою, що батько, вірогідно, не міг цього зробити. Абсурдно вважати, що Естер мала якусь реальну причину, щоб зробити щось таке. Залишаються Кірсті та Ґвенда.

– Кому з них ти надаєш перевагу? – запитав Філіп зі слабкою насмішкою в голосі.

– Я справді не можу уявити, щоб Кірсті зробила таке, – зізналася Мері. – Вона завжди була такою терплячою і доброю. Відданою матері. Припускаю, що вона могла раптом стати дивною (не раз чуємо про таке), але ніколи такою не здавалася.

– Ні, – в задумі зронив Філіп, – я б сказав, що Кірсті дуже нормальна жінка, типова жінка з бажанням нормального жіночого життя. Певною мірою вона така сама, як Ґвенда, тільки Ґвенда симпатична та приваблива, а бідна стара Кірсті проста, наче булка з родзинками. Сумніваюся, що якийсь чоловік коли-небудь двічі глянув на неї. Одначе вона цього хотіла б. Вона хотіла б закохатися та вийти заміж. Це, певно, досить образливо – народитися жінкою, проте простою та непривабливою, особливо якщо це не компенсує якийсь особливий талант чи розум. Правда в тому, що вона тут занадто довго. Їй слід було піти після війни, продовжити працювати масажисткою. Вона могла б підчепити якогось забезпеченого пацієнта старшого віку.

– Ти, як усі чоловіки, – дорікнула Мері, – вважаєш, що жінки нічим не переймаються, окрім заміжжя.

Філіп посміхнувся.

– І все ж я вважаю, що це пріоритет для всіх жінок, – не відступався він. – До слова, а в Тіни вже є хлопець?

– Як мені відомо, ні, – відповіла Мері. – Але вона небагато розповідає про себе.

– Так, вона маленька тиха мишка, еге ж? Не дуже гарна, проте досить витончена. Цікаво, що вона знає про цю справу?

– Не думаю, що вона щось знає, – промовила Мері.

– Не думаєш? – перепитав Філіп. – А я думаю.

– Ти просто вигадуєш, – не погоджувалася Мері.

– Я не вигадую. Ти знаєш, що сказала та дівчина? Вона сподівається, що не знає нічого. Досить дивний спосіб висловлюватися. Б’юсь об заклад: вона таки щось знає.

– Що саме?

– Можливо, щось, якийсь зв’язок, який вона не цілком розуміє. Я маю надію витягнути це з неї.

– Філіпе!

– Це недобре, Поллі. У мене є життєва місія. Я переконав себе у важливості цього для суспільних інтересів і необхідності взятися за це. Та із чого мені розпочати? Мабуть, я краще спершу попрацюю з Кірсті. Як не крути, вона така наївна.

– Як би я хотіла – о, як би я хотіла, – мовила Мері, – щоб ти облишив цю божевільну ідею та поїхав додому. Ми були такими щасливими. Усе складалося так добре… – Її голос обірвався, і вона відвернулася.

– Поллі! – Філіп занепокоївся. – Ти справді так переймаєшся? Я не усвідомлював глибини твого смутку.

Мері обернулася – з надією в очах.

– Тоді ти поїдеш додому й забудеш про це все?

– Я не зможу про це все забути, – заперечив Філіп. – Я продовжуватиму хвилюватися, бентежитися і думати. Залишімося тут принаймні до кінця тижня, Мері, а тоді – гаразд, побачимо.

Розділ шістнадцятий

– Тату, ти не проти, якщо я трохи побуду? – запитав Мікі.

– Ні, звісно, ні. Я радий. У тебе на фірмі все гаразд?

– Так, – відповів Мікі. – Я їм зателефонував. Повернуся аж після вихідних. Вони дуже лояльні щодо цього. Тіна теж залишається на вихідні, – додав він.

Він підступив до вікна, визирнув у нього, пройшовся кімнатою, тримаючи руки в кишенях і дивлячись на книжкові полички. Тоді озвався зривистим, несміливим голосом.

– Знаєш, тату, я справді ціную все те, що ви для мене зробили. Лише нещодавно я зрозумів… зрозумів, яким невдячним завжди був.

– Питання про вдячність не стояло ніколи, – промовив Лео Арґайл. – Ти мій син, Мікі. Саме так я завжди до тебе ставився.

– Дивне ставлення до сина, – зауважив Мікі. – Ти ніколи не наказував мені.

Лео Арґайл усміхнувся своєю відстороненою, замріяною усмішкою.

– Ти справді вважаєш, що це єдина функція батька? – запитав він. – Командувати своїми дітьми?

– Ні, – визнав Мікі. – Вважаю, що ні. – Він знову поквапливо заговорив: – Я був тупим дурнем, – сказав він. – Так. Тупим дурнем. Це якоюсь мірою смішно. Ти знаєш, що я хотів би робити, про що зараз думаю? Стати на роботу в нафтовій компанії у Перській затоці. Мати хотіла мене для початку влаштувати саме туди, у нафтову компанію. Але я не хотів у жодну з них. Сам від цього втік.

– Ти був у віці, – почав Лео, – коли прагнеш самостійності у виборі. І взагалі тобі не подобалося, коли щось вибирали замість тебе. Ти завжди був таким, Мікі. Коли ми хотіли купити тобі червоний светр, ти наполягав на синьому, хоч, мабуть, таки волів червоного.

– Правда, – зізнався Мікі, коротко засміявшись. – Я завжди був таким собі невдоволеним створінням.

– Просто молодий, – пояснив Лео. – Брикався. Сповнений страху перед вуздечкою, сідлом і контролем. Ми всі так почуваємося у якийсь час свого життя, та зрештою опановуємо себе.

– Так, вочевидь, так, – погодився Мікі.

– Я дуже радий, – мовив Лео, – що ти почав замислюватися над майбутнім. Знаєш, я не думаю, що робота демонстратором і продавцем машин гідна тебе. Вона нормальна, проте безперспективна.

– Мені подобаються машини, – зізнався Мікі. – Мені подобається витискати найкраще з них. Коли потрібно, я можу багато говорити. І заговорити зуби, і прихвалити… Однак я не насолоджуюся життям, хай йому грець. У будь-якому разі ця робота із моторним транспортом. Контролювати машинне устаткування – досить важливе заняття.

– Тобі відомо, – сказав Лео, – що ти завжди міг би профінансувати себе для купівлі частки компанії, на твій погляд, цінної. Гроші є. У спільному трастовому фонді. Я цілком готовий дозволити тобі будь-яку необхідну суму за умови, що дані про компанію пройшли контроль і задовольняють вимоги (ми б вислухали думку експерта із цього питання). Проте гроші