Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

— Тому, що розповів, — відповів Маркос. — У таких речах не завжди існують ясні причини.

— Ти казав про це Андресу?

— Ні, ми розмовляли більше про жінок. Я тільки згадав про пінгвіна, і це, як ти бачила, не дуже зацікавило його.

— Натомість тепер… Чому? Тому, що я запропонувала поїхати з тобою в Орлі? Тебе ніхто не змушував. Уяви собі, що я… хай йому біс, повія, я не можу дібрати слів, до дідька!

— Полячко, ти змішуєш однаковими дозами аргентинську іспанську і галісійську.

— Бо маю перевагу не дуже добре розуміти, про що йдеться, — пояснила Людмила. — На початку Андрес примушував мене повторювати фрази, щоб пореготати над ними разом із Патрісіо та Сусанною, скажімо, concha peluda у pija colorada[87], цей вираз видавався мені дуже милим.

— Справді милий, — погодився Маркос, — тільки інколи люди хибно вживають його і тому занапащають. Я, здається, довіряю тобі, це один з виявів інтуїції. Тут не треба думати про щось незвичайне.

— Так, але… Гаразд, я справді хотіла трохи допомогти, сигарети з Сусанною і що там іще, але те, що вже на першому розі ти розповідаєш мені про пінгвіна і двадцять тисяч фальшивих доларів, — річ зовсім інша.

— Якщо тебе бентежить, що я розповів про справу, то, знаєш, можна забути. Ніяких проблем, між нами нічого не зміниться.

— Ні, навпаки. Навпаки, Маркосе. Це… Хай йому біс, ти розумієш.

Маркос поклав руку їй на плече, потім забрав її.

— Треба, полячко, висловитись ясно. Ти не повинна вважати, ніби ти безпосередньо причетна до того, що ми робимо. Ти гадаєш, ніби я розповів тобі про це, бо, можливо, ти коли-небудь захочеш працювати з нами, але треба, щоб це прийшло до тебе, як бажання кохатися, або грати, або піти в кіно, це має народитись у тобі зненацька, як напад кашлю або лайка. Передусім не треба квапитись. Якщо тобі не цікаво, ми вже не повернемося до розмови про справу, оце й усе. І не думай, ніби я забув про Андреса.

— Він не має нічого спільного з тим, що я можу вирішити, — заперечила Людмила. — Я працювала з Сусанною, а це навіть не зацікавило його, не те що він проти — просто ваша діяльність видається йому інфантильною і дратує його. Спершу і я так думала, але це ще й розважало мене, а тепер починаю бачити по-іншому. Атож, мені треба подумати, — мовила Людмила, вправно обігнавши бельгійський автомобіль, що невпинно перескакував зі смуги на смугу, спонукавши обуритися французьких водіїв.

— Ти не звідти, — говорив далі Маркос. — Ніхто не може наполягати, що ти повинна брати участь з огляду на чуття відповідальності, те, що, скажімо, називають патріотизмом.

— Як і директори Венсенського зоопарку, — зауважила Людмила.

— Звичайно, ні, але це не легко, і годі казати, ніби всі так думають.

— Інтернаціональні бригади, еге ж?

— Якщо хочеш. Як на мене, не гірші за ті.

— За п’ять перша, — кинула Людмила. — Пінгвін, напевне, вже приземляється.

Почасти через це, а ще й тому, що то просто Людмила, кав’ярня на Одеській вулиці мала спокійні закутки, зелені лави й тишу, яка вимагала білого вина, сигарет і спогадів. Тепер це була Кордова, дружба з Оскаром у буенос-айреському пансіоні, старий Колінз — увесь той заплутаний клубок, з якого Маркос витягав ниточку для Людмили, відповідаючи на запитання або мовчанки, не дивуючись, що Людмила прагнула дізнатися, чи є інші різновиди медових пряників, чи Лонштайн теж учився разом з ними в університеті, і що тієї миті, коли він пояснював деякі причини, які привели його до Веремії, Людмила зіперлася підборіддям на кулаки й дивилася на нього, мов циганка крізь кришталеву кулю перед доленосним пророцтвом.

— Я не дуже добре розумію, — призналася Людмила, — правда, даної миті це не має значення. Я б тільки хотіла, щоб ти сказав мені…

— Знаю, — кивнув Маркос. — За годину ти повернешся додому, а там…

— Так. Бо я не люблю брехати, якщо можна уникнути брехні, а цієї миті ще більше, ніж будь-коли. Андрес ніколи не брехав мені, хоча переваги цієї системи ще треба перевірити. Отож є пінгвін, старий Колінз і таке інше. А є ще й пучеро, яке ми їстимемо разом цього вечора, і між двома картоплинками нам треба розмовляти.

— Як на мене, полячко, можеш розповісти йому все. Андрес не з нами, я завжди сподівався, що він ступить перший крок, але ж бачиш. Можливо, я мав би поговорити з ним відверто, як із тобою, можливо, він би добре зреагував, хтозна. З ним це теж питання інтуїції, якщо я не казав нічого, то не говорив, на цьому й кінець. А ти можеш розповісти йому все. Я знаю, що він ніде не бовкне, байдуже, згоден чи ні.

— Чудово, — зраділа Людмила. — Щодо мене, то не знаю чому, а я дуже щаслива. Не дивись на мене отак. Я завжди верзу такі дурниці.

— Я дивлюся на тебе не тому, — поправив Маркос. — Я, полячко, просто дивлюся на тебе.