Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

сидів він прохолодним вечором змучений, з болем у серці під вікном, за яким горіло світло і з червонуватого відблиску якого мило і недосяжно сяяло те, що на землі називається щастям, домівкою, спокоєм. Знову і знову поверталося все, що він, здавалося, вже так добре знав, усе поверталося і було щоразу іншим: тривалі переходи через поля і луки або кам’яним шляхом, літні ночівлі в лісі, вештання селами, за шерегами молодих дівчат, які, тримаючись за руки, йшли додому з сінокосу або збору хмелю, перші осінні дощі, перші люті морози – все поверталося, один раз, двічі, нескінченно мерехтіла перед його очима барвиста стрічка.

То під дощем, то під снігом вибирався Ґольдмунд одного дня на гору, вкриту рідким буковим лісом з уже набубнявілими світло-зеленими бруньками, і побачив з гребеня пагорба новий краєвид, що розкинувся внизу, який звеселив його очі, пробуджуючи в серці потік передчуттів, бажань і надій. Уже кілька днів він відчував наближення цієї місцевості, чекав на неї, і ось вона несподівано з’явилася цього полудня, і те, що він побачив при першій зустрічі, тільки підтвердило і зміцнило його очікування. Він дивився вниз крізь сірі стовбури та ледь рухоме гілляччя, на коричнево-зелену долину, посеред якої блакитними скельцями мерехтіла широка річка. Відтепер, він був у цьому впевнений, буде надовго покінчено з мандрівками навмання, через луги, зарослі вересом, ліси і глухі місця, де рідко можна було зустріти садибу або якесь бідне маленьке поселення. Там, унизу, текла річка, а вздовж річки пролягала одна з найкрасивіших і найголовніших доріг імперії, там знаходилася багата, сита країна, там плавали плоти і човни, а дорога вела до красивих селищ, замків, монастирів і багатих міст, і хто хотів, той міг подорожувати цим шляхом багато днів і тижнів, не переймаючись, що він, як жалюгідні сільські доріжки, раптом загубиться десь у лісі або в болоті. Він стояв на порозі чогось нового і радів цьому.

Уже ввечері цього ж дня він був у гарному селищі, розташованому між річкою і рудуватими виноградниками на пагорбах біля великого шляху; красиві віконниці на фронтонних будівлях були пофарбовані в червоне, тут були аркові ворота і провулки з брукованими сходами, з кузні виривалися червоні спалахи полум’я і чулися дзвінкі удари по ковадлу. З цікавістю блукав новоприбулий численними провулками і закутками, вдихав запах бочок і вина біля пивниць, а на березі річки прохолодний і рибний запах води, оглянув храм і цвинтар, не забуваючи шукати придатної для ночівлі стодоли. Але спочатку він спробує попроситися на трапезу в домі священника. Огрядний рудий панотець розпитав його, а він, щось недоговорюючи, а щось прибріхуючи, розповів про своє життя; після цього його люб’язно прийняли і він цілий вечір провів за смачними наїдками та вином у довгих розмовах з господарем. Наступного дня він пішов далі дорогою уздовж ріки. Він бачив, як пливуть плоти і баржі, обганяв вози, іноді його трохи підвозили, швидко пролітали весняні дні, переповнені враженнями, його приймали в селах і маленьких містечках, жінки посміхалися з палісадників або, схилившись над коричневим ґрунтом, висаджували рослини, дівчата співали вечорами на сільських вуличках.

На одному млині йому так сподобалася молода робітниця, що він затримався там на два дні, залицяючись до неї; вона сміялася й охоче теревенила з ним, а йому здавалося, що найкраще було б працювати у млині й назавжди залишитися тут. Він сидів з рибалками, допомагав візникам годувати й чистити коней, отримував за це хліб і м’ясо, й дозвіл їхати з ними. Після довгої самотності це постійне спілкування в дорозі, після довгих болісних роздумів веселі розмови з задоволеними людьми, після тривалого недоїдання щоденна ситість – усе це благотворно діяло на нього, він охоче віддався на волю цієї щасливої хвилі. Вона підхопила його, і що ближче він підходив до єпископського міста, то наповненішою і радіснішою ставала дорога.

Одного разу, щойно починало вечоріти, в якомусь селі він ішов, прогулюючись, біля води під деревами, вже вкритими листям. Спокійно і величаво текла річка, біля коріння дерев шуміла й зітхала течія, над пагорбом сходив місяць, кидаючи світло на річку, а тіні під дерева. Тут він побачив дівчину, вона сиділа і плакала, вона посварилася з коханим, і він пішов собі, залишивши її саму. Ґольдмунд підсів до неї й, вислуховуючи скарги, гладив її по руці, розповідав про ліс і про косуль, втішав її трохи, трохи смішив, і вона дозволила себе поцілувати. Але тут з’явився її любчик; він встиг заспокоїтися і вже шкодував про сварку. Побачивши біля неї Ґольдмунда, він накинувся на нього з кулаками, Ґольдмунд насилу зміг відбитися від нього; лаючись, хлопець побіг до села, куди давно втекла дівчина. А Ґольдмунд, не довіряючи спокою, залишив свій притулок і півночі під сяйвом місяця мандрував собі далі, крізь срібний мовчазний світ, дуже задоволений, радіючи своїм сильним ногам, доки роса не змила білий порох з його черевиків, і він, відчувши нарешті втому, ліг під найближчим деревом і заснув. Давно вже був день, коли його розбудило лоскотання по обличчю, ще сонний, він незграбно відмахнувся рукою і знову заснув, але незабаром те саме лоскотання таки розбудило його; перед ним стояла селянська дівчина, дивилася на нього і лоскотала кінчиком вербової різочки. Він підвівся, похитуючись, посміхаючись, вони кивнули одне одному, і вона повела його до хлівця, де спати було краще. Вони поспали якийсь час там, одне біля одного, потім вона кудись побігла і повернулася з повним відерцем ще теплого коров’ячого молока. Він подарував дівчині блакитну стрічку для волосся, яку нещодавно знайшов на вулиці і сховав у себе, вони поцілувалися ще раз, перш ніж він пішов далі. Її звали Франциска, йому було шкода залишати її.

Увечері того ж дня він знайшов притулок у монастирі, вранці був на богослужінні; химерною хвилею накотилися в його душі тисячі спогадів, по-домашньому зворушливо війнуло на нього прохолодним повітрям кам’яного склепіння, почулося ляскання сандалій об кам’яні плити переходів. Коли відправа закінчилася і в церкві стало тихо, Ґольдмунд усе ще стояв на колінах, його серце було надзвичайно схвильоване, вночі він бачив багато снів. У нього з’явилося бажання якось розібратися з минулим, якось змінити своє життя, він не знав чому, може, це тільки спогади про Маріяброн і його благочестиву юність так розчулили його. Він відчув необхідність сповідатися й очиститися: у багатьох дрібних гріхах, у багатьох дрібних провинах треба було покаятися, але найбільше гнітила його смерть Віктора, який помер від його рук. Він знайшов священика, якому сповідався про