Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

— Обожнюю шторм! Твоє море — це щось неймовірне! Треба було раніше приїхати! Знаєш, єдине, що в тобі було вартісного, — це таки море. — Чоловік затягнув дівчину по коліна у воду і показав рукою вперед: — Дивись! Дивись тільки вперед! Ти бачиш свою долю. Тепер ти розумієш, у чому сенс твого жалюгідного життя?.. Що ти там шепочеш? — струсонув він жертву.

— Сенс життя в тому, що є смерть… — прошепотіла Ліза.

«Сенс життя в тому, що є смерть». Рикун не вірив своїм вухам. Його пальці розтиснулися, і він на мить закам’янів, усвідомлюючи власне минуле, яке от-от мало його наздогнати. Випавши з реальності, він зовсім не помічав, як до них щодуху мчить Макс.

Хлопець із розгону влучив головою прямо йому в живіт. Дмитро поточився, хапаючи ротом повітря.

— Лізо, біжи! — крикнув хлопець, копаючи чоловіка під коліно. Дмитро засичав від болю. Він не спав усю ніч і майже нічого не їв — від передчуття судомило шлунок, і він не міг проковтнути ані крихти. Рикун відчував, як він втомився, і тільки розуміння, що сьогодні все скінчиться, додавало йому сил. А тут це дурне щеня. І воно думає, що впорається з ним? Чорта з два!

— Швидко на берег, я кому кажу! Я його затримаю! — Макс ударив ще раз, змушуючи чоловіка впасти на коліна. Хлопець простягнув Лізі руку, і вона сфокусувала каламутний погляд на долоні. Він знову хоче її врятувати. Навіщо?

— Як же ти мені набрид, дурний шмаркачу! — заревів Рикун і кинувся на хлопця. Вони впали у воду, і хвилі накрили їх із головою.

Ліза наче прокинулася. Поряд із нею божевільний Кит хотів убити Макса. Макса, який уже двічі намагався її врятувати! А вона поводиться, як безвільна ганчірка? Дів­чина стиснула зуби і подивилася просто себе. Що вона може проти дорослого чоловіка? Яка з неї користь? Погляд ­нарешті сфокусувався на поламаному поручні її рідного FATUMа. Дівчина за кілька кроків підбігла до нього, схопилася за залізяку і щосили потягнула на себе. Прут хитався. Ліза рвонула його, ще і ще. Пальці судомило, але залізяка не піддавалася. Дівчина ненавиділа себе за слабкість, за свої кволі руки, яким бракувало сили. А там же Макс… Макс може померти! Ліза почула крик хлопця і обернулася. Чоловік опинився зверху і душив його, не даючи змоги випірнути з води. Ні-ні-ні! Дурнувата залізяка. Дурнуваті слабкі руки. Ну будь ласка! Тільки не це! Я прошу, ну піддайся ще трохи! На її очах виступили злі сльози. Море вже торкалося колін, і рівень води чимдалі ставав вищим. Вона нічого не зможе зробити, їй просто забракне сил! Нараз Лізу осяйнуло — у катері залишився її телефон. Вона може викликати поліцію, попросити про допомогу. Дівчина через силу вхопилася за канат і почала видира­тися на борт.

Рикун притиснув хлопця і занурив його голову під воду. Його зіниці розширилися. Він ще не відчував такого адреналіну — вбивати в реальності було куди цікавіше. Хлопець щось булькав і намагався видертись, але чоловік був сильніший. Цієї миті Дмитро згадав про Лізу, обернувся і побачив, що вона лізе на катер. У його голові відразу вибудувався логічний ланцюжок: наплічник-телефон-поліція. Дмитро вилаявся крізь зуби, вдарив Макса в обличчя — на шмаркача не було часу! — і покинув його борсатися у хвилях, а сам метнувся до дівчини. Море сповільнювало кроки, але чоловік рухався швидко.

Ліза забралася на борт і побачила, що її наплічник лежить на тому ж місці, де вона його залишила. Їй здавалося, минуло вже багато часу, хоча насправді — лише кілька хвилин. А що як вона не встигне? Опинившись коло нього, дівчина опустилася навпочіпки і потягнулась до блискавки, аж тут її спинив різкий біль. Рикун встиг видертися на катер і схопив втікачку за волосся.

— Куди зібралася, моя сонячна? — Чоловік насолоджувався моментом. Емоції зашкалювали. Ейфорія від влади над чужими життями, солодкий смак помсти — задоволення бігло венами не гірше за наркотик. Йому вже давно не було так добре. Який же він молодчага — все прорахував! І про телефон згадав, і дівку зловив, і малого встигне придушити. Трохи пізніше.

— Відпустіть мене! — скрикнула Ліза.

Чоловік розреготався:

— Нізащо, моя люба! Ти ж хотіла залишитись тільки зі мною. Нащо нам хтось іще? — чоловік узяв наплічник, не випускаючи Лізу, яка намагалася видертися, й викинув ­його за борт.

— Тепер нікуди не подзвониш. Так, моя хороша? — він близько нахилився до Лізи, і вона бачила, як у його зелених очах хлюпочеться божевілля. Дівчина відкинула голову назад і різко хитнулася вперед, вдаривши чолом Рикуна прямо в ніс. Чоловік засичав, відштовхуючи малу до стіни. Ліза боляче вдарилася головою і впала на коліна. Корабель натужно заскрипів і хитнувся. Дмитро забрав руки від носа, з якого стікали цівки крові, і зробив крок до Лізи. Вона спробувала підвестися, але ноги трусилися. Почувся тріск і гучна лайка — права нога Рикуна провалилася по коліно в підлогу.

— Ану стій! Куди пішла? Я тебе зараз! Стерво мале! Ти не втечеш! Від долі тобі не втекти! — Дмитро божевільно реготнув, змахнувши руками, не втримав рівновагу і мало не впав. Нога міцно застрягла. Дівчина вибралась нагору, перевалилася через борт і впала у воду. До неї підбіг Макс. Він важко дихав. Під лівим оком наливався синець.

— Він там застряг! Усередині! — гарячково випалила Ліза. — Провалився… Вода піднімається, біжімо!

— Тримайся за мене, — подав Лізі руку Макс. Вона взялася за неї, підлітки швидко вибралися з води, по дорозі дівчина підхопила наплічник, який уже встигли підмочити хвилі, і втікачі почали відчайдушно видиратися на скелю. Ліза з Максом захекалися, йти було важко, але страх додавав їм сили. Знизу почувся крик. На палубі катера з’явився розлючений Рикун. Він зміг видерти ногу з пастки і з люттю розглядав постаті підлітків угорі. Він захлинався криком, наче його могли почути:

— Думаєш, переграла мене? Це твоя доля, змирися! Я тебе вб’ю! Ні, спершу я задушу твого шмаркача, а ти на це дивитимешся! Так! Дивитимешся, поки я не скажу досить! А потім я вб’ю тебе! Моя сонячна, твій Кит прийшов за тобою! Хіба ти на мене не чекала? — Він незграбно перевалився через перила катера і впав у воду. Море було йому вже по пояс, до берега залишалося кілька метрів, але через вивихнуту ногу йти було важко. Хвилі вдаряли в спину і змушували з усіх сил стримувати рівновагу, аби не впасти. Однак­ чоловік уперто просувався вперед.

— Дивись! Він зараз вибереться! — скрикнула Ліза. — Що робити? Я не маю сил бігти!

— Телефонувати в поліцію! Ми більше не будемо втікати! — вигукнув Макс, мацаючи кишені, і розчаровано простогнав: — Блін, я ж телефон удома залишив!

— Зараз, я зараз, — Ліза розстібнула блискавку на наплічнику і висипала вміст на землю. На купці речей і солодощів лежав телефон. — Зараз, зараз, — налякано стежила дівчина за Китом, який наближався до берега, набираючи 102: — Алло! Допоможіть! Ми на скелі біля Тридиву, на нас напали… Він божевільний, хоче нас убити!.. Ми з Туманівки. Ні, нікого з дорослих немає… Півгодини? Ясно…

У слухавці