Читати книгу - "Зраджений коханням, Шенна Кахрет "

Зачинивши громко двері, я з горла відпила пляшку коньяку, човгаючи, прямуючи до шторів, щоб знищити яскраве світло, яке вирішило битися з темрявою моєї кімнати.

Сьогодні чорний був кольором дня, ось тільки я не відповідала цій тематиці, перебуваючи в піжамних червоних картатих штанях – єдина річ, яка виділялася. Сережки довелося зняти, а на себе я в дзеркало навіть уранці не дивилася, не хотячи бачити золотисті очі і такі до болю рідні риси обличчя. Сьогодні я навіть звільнила себе від обов'язку піти на пари один раз за весь місяць, що я тут, даючи вихідний, який мав дуже вагому причину.

Відпивши з горла коньяк, я відчула горіхові та пряні ноти, що змусило мене посміхнутися. Цей алкоголь виявився чудовим вибором для моєї скорботи. Тепла рідина повільно пройшла травною системою, викликаючи мурашки через різницю в температурах.

Підійшовши до пом'ятого ліжка, на якому я ворочалася всю ніч, я плюхнулася, дивлячись у білу стелю і відчуваючи порожнечу в голові й очах. Можливо, навіть душа зараз була порожня, не бажаючи нічого відчувати, але це було не просто. Журба так і рвалася пробити цей тонкий мур байдужості, укладаючи мене в свої міцні обійми, як щось рідне. Як частина себе.

По щоці прокотилася солона сльозинка, змушуючи зробити ще пару ковтків.

Як мені хотілося, щоб ця теплота напою була не від алкоголю, а від батьків, від друзів, від близьких людей... Але ця теплота якраз їх і занапастила.

Два роки тому. Листопад. Батько прийшов із роботи, мама готувала вечерю, я сиділа у себе в кімнаті. Мені здавалося, що минулий тиждень, коли я розлучилася з Лестерном і досі не могла його забути, відпустити. Це був найжахливішим моментом у моєму житті. Мені хотілося знову обійняти хлопця, сказати як я його люблю і вибачитись за всі образливі слова, що я наговорила. Хотілося просто знати, що Акоста знову відведе мене до школи, зустріне після уроків і ми підемо гуляти, цілуватися, сміятися, проводити час разом. Але цього не було. Була лише порожнеча.

Мама тоді хотіла мене підбадьорити і відправила гуляти, кажучи, що свіже повітря зможе допомогти мені розвіятися. У цей момент батько допомагав матері з приготуванням. Мені завжди подобалося, як він готував. Це було щось божественне, чарівне і начебто не з того світу. Кожна страва була унікальною: десь моментально танула в роті, а десь доводилося додавати зусиль, щоб розрізати та побачити, як солодка начинка витікає на тарілку. Саме батько мене навчив манерам за столом і як правильно готувати деякі страви, де краще було протримати пиріг ще пару хвилин у духовці, а де додати особливу начинку або звичайні спеції, які тільки покращували смак страви, чим повністю знищували, як думали більшість людей, які впізнавали секретні рецептури.

Відпив з горла, я закашлялася, різко змінюючи стан тіла на сидяче положення; голова трохи закружляла, а мій чорний топ злегка промок алкоголем, змушуючи брудно вилаятися.

До слуху долинув гуркіт, змушуючи серце піти в п'яти і поглянути у бік вікна. Штора почала розгойдуватися, а холод поширився по кімнати, зобов'язуючи мене встати і піти зачинити вікно, яке саме по собі вирішило відчинитися. Я поринула назад у спогади.

Не дивлячись на теплу курточку гарної якості, крижаний вітер все одно проникав у душу. Сльози, як і соплі, з'являлися лише на заклик хуртовини, змушуючи сопіти і витирати пелену перед очима.

Я ходила по знайомих місцях, сподіваючись, що зустріну Лестерна, але цього не відбувалося. Я підозрювала, що він уже виїхав із міста, але не хотіла вірити, що це справді так скоро станеться.

«Він кинув мене за першої ж нагоди!» - говорила мені свідомість.

Тоді тільки такі думки наважувалися втішити мене. Можливо, ненавидіти хлопця було для мене чимось на кшталт ліків від кохання. Але навіть ці ліки я не приймала щодня, результат лікування з'явився лише через рік.

Дорога додому була, як у тумані. Єдине, що я пам'ятаю – палаючий будинок. Його полум'я розтоплювало сніг на вулицях, зобов'язуючи вітер опритомніти і зігрівати людей навколо, а не охолоджувати; а сніг і зовсім зупинитися, перетворюючи на дощ. Але навіть він не міг загасити пожежу.

Сівши на ліжко, я зітхнула і зробила ковток напою. Дивлячись на безлад на письмовому столі, я спершу п'яно посміхнулася і засміялася, але невдовзі сміх змінився сльозами, і я знову занурилася у спогади. Але повертатися було вже нікуди!

Я пам'ятала лише виття сирен, машини поліції та швидкої допомоги, а потім почуті слова: вже пізно.

«Пізно!!»,- кричали вони, закочуючи назад ноші і закриваючи чорні мішки з тілами.

Забирали підлітка поліцейські і посадили в машину, пояснюючи, що зараз вони їхатиму до відділу, щоб заповнити якісь папери та документи, але дівчинка їх більше не чула.

Вона втратила свою сім'ю.

У листопаді вона втратила частину себе.