Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів 📚 - Українською

Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Клуб невиправних оптимістів" автора Жан-Мішель Генасія. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 158
Перейти на сторінку:
одужала?

— Звичайно, їй би вартувало відлежатись день-другий під наглядом медиків. Але вона нікого не слухала.

Зненацька з-під землі пролунав замогильний голос:

— Ну ти й гімнюк!

Виявилось, волоцюга давно прокинувся й підслухував наш діалог, сидячи поруч на тротуарі. Він пожалував Франка зневажливою гримасою й тицьнув на нього пальцем.

— Треба бути справжнім королем придурків, щоб записатися до французької армії та кинути дівчину. Цей хлопець ідіоті О, можеш собою пишатися!

Франка охопила лють. Мені здалось, він ось-ось накинеться на нього.

— Тобі що до того? Геть звідси, бо зараз ти від мене дістанеш!

Волоцюга зібрав манатки, ухопив пляшку дешевого вина та, лаючись, пошкандибав геть, забравши із собою свій кислотний дух.

— Придурки! Самі придурки!

Нарешті він щез десь у глибині вулиці Муфтар, горланячи образи навздогін перехожим.

— Зайдеш до неї?

Він заперечно хитнув головою.

— Франку, це ж Сесіль!

— Це надто важке рішення. Коли я її побачу, вся моя сміливість щезне.

— Та вона через тебе мало не вмерла!

— Мені справді шкода, я не хотів, щоб так сталося. А зараз уже запізно. Я їду за чотири дні. Як буду там, напишу їй листа-пояснення. Повернуся — буде видно.

— Думаєш, вона чекатиме? Та вона тебе ненавидить!

— Це моє життя, Мішелю! Я мушу це зробити.

— Чорт, Франку, ти дійсно ідіот!

— Будь ласка, не розповідай їй нічого. Принаймні до мого від’їзду. Дозволь я сам розберусь.

— Ти з глузду з’їхав. Шкодуватимеш про це довіку.

— Не перебільшуй! Ходімо щось перекусимо.

— Не хочу. Мені треба додому.

— Я маю з тобою поговорити. Це важливо.

Я не хотів його отак кидати. Він здавався розгубленим. До того ж я ще не втратив надії його відмовити.

— Зателефоную та скажу, що залишуся вечеряти в Ніколя.

Він запросив мене до «Вулкану» — грецького ресторанчика, хазяйка якого готує зовсім як у Салоніках. Ми зайшли на кухню, позасовували носи в усі каструлі й вибрали собі наїдки, керуючись ароматом. Там пашіло баклажанами, кабачками й болгарським перцем. Усе це тушкувалося з маринованими огірочками, витриманими в кмині й лавровому листі. Саме того вечора Франк повідав мені історію нашої родини: знайомство батьків, війну, його народження, їхню п’ятирічну розлуку, зустріч і вимушений шлюб. Йому треба було виговоритися. Я й слова не мовив. Діти зовсім не знають, чим живуть їхні батьки. У юності над цим не замислюєшся, бо світ бере початок днем твого народження. Батьки наче й не мають власної історії, зате наділені поганою звичкою розмовляти з дітьми лише про майбутнє, аж ніяк не про минуле. У цьому найбільша помилка. Якщо вони цього не роблять, в історії родини залишається чорна діра.

— Вона мене ненавидить. Мені знадобився якийсь час, щоб це прийняти. Через мене вона була змушена вийти заміж за нашого батька, що занапастило її життя. Якби я не народився, вона б знайшла блискучу партію серед чоловіків зі свого середовища.

Він мав рацію, заперечити мені було нічим.

— А я, мене вона теж ненавидить?

— А ти, ти ні в чому не винен. Потім вона просто хотіла мати сім’ю. Для неї ти не Делоне — ти Маріні. Не забувай про це. Я кажу тобі зараз це не для того, щоб нацькувати тебе проти неї. Я не маю цього на меті. Просто ти маєш знати.

Була між нами одна вагома різниця: я був не до діла. І змінити нічого не міг. Цікавила мене одна Сесіль.

— Навіщо ти записався добровольцем?

— Якщо ми сидітимемо склавши руки, то передамо кермо фашистам. В якийсь момент стане запізно. Треба бодай спробувати.

— Думаєш, ти реально здатен змінити суспільство?

— Я не сам.

— А як же тато?.. Він тебе не ненавидить. Ти не можеш поїхати, нічого йому не пояснивши. Це несправедливо.

— Щодо тата я згоден. Але жодного слова Сесіль!

Я був обурений, але безсилий. Записатися до армії, при цьому нікого не попередити — для мене то була ницість. Розповім Сесіль — і втрачу брата. Він зробив свій вибір, на жаль, не на користь Сесіль. Тієї миті я почувався гріховним, зв’язаним та заповненим люттю. Якби я був сильніший, натовк би йому пику. З логікою в мене вочевидь не склалося. Ніколи не розумів, як то можна говорити одне, а робити геть інше. Клястися в коханні і завдавати болю коханій людині, мати друга й забути друга, зватися сім’єю і поводитись, мов незнайомці, відстоювати великі ідеали, але не йти за ними, стверджувати, що віриш у Бога, проте поводитися, наче його нема, вважатися героєм, коли поводишся як паскуда.

21

Пити Ігор не любив. Алкоголь не зносив. А якщо вже таке траплялося, то він упевнено надолужував недопите. І тоді брався філософствувати, хоча ненавидів самих філософів та їхню філософію.

— Треба відчувати ґрунт під ногами, — казав він. — Щоразу як несешся високо, то низько падаєш.

Тієї ночі Ігор похитуючись повернувся до шпиталю Пітьє-Сальпетрієр і наштовхнувся на старшу медсестру, що велич її начесаної шевелюри вражала все відділення. Їй було начхати на цей його перший перепій з нагоди зустрічі співвітчизника, тому вона саме збиралась нашкрябати доповідну про відлучення з чергування та про перебування на роботі у стані сп’яніння. Він розсміявся їй в обличчя. І пішов був забрати речі з шафки, щоб назавжди покинути цей нудотний лікарняний лабіринт, але помітив посеред коридору того самого чоловіка, якого привіз Віктор. Він досі валявся на тих самих ношах. Ніхто так і не надав йому допомоги. Усі чергові лікарі були зайняті. Завідувач відділення приходив аж о восьмій ранку, а доти чоловік точно помре. Він був непритомний. Ігор оглянув його зіниці, поміряв пульс і тиск. У нього був зламаний ніс, що перешкоджало диханню, перелом нижньої щелепи, чимало вибитих зубів і скривавлене обличчя. Ігор відтулив нижню щелепу. Чоловік застогнав. Він запхав руку до рота та витяг зламані зуби, чим очистив трахею. Схопив ножиці й розрізав одяг. Пропальпував грудну клітку. На рівні сонячного сплетіння була якась ґуля. Отже, перелом ребер. Тут примчала медсестра.

— Що ви робите? Припиніть негайно! З глузду з’їхали? Ви не маєте права!

— Я лікар! У цього чоловіка гемоторакс. Якщо йому не зробити плевральний дренаж, він зараз помре. Принесіть мені дренажну трубку, мерщій. Мені потрібен йодований спирт і ксилокаїн.

— У мене немає анестетика.

— Буде без нього.

Ігор не без зусиль роздяг пораненого. Медсестра принесла напівжорстку дренажну трубку з мандреном та баночку йодованого спирту.

— Усе, що знайшла.

— Допоможіть роздягти. Беріть під пахвами і тримайте рівно.

Вони підняли непритомного чоловіка. Ігор його посадив, продезінфікував спиртом

1 ... 37 38 39 ... 158
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб невиправних оптимістів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Клуб невиправних оптимістів"